Форум » Свободная мысль » Потомки славянских волхвов Карпат » Ответить

Потомки славянских волхвов Карпат

Ять: Михайло Нечай В Прикарпаттi, на Гуцульщинi, по сусiдству з порослими смереками горами й полонинами iз запашними квiтами, за бурхливою рiчкою в простiй хатинi живе справжнiй шаман (чи мольфар, як кажутъ гуцули), до якого звертаються за допомогою люди з усього свiту. Його звуть Михайло Нечай. Смакуючи цiлющий настiй з 77 карпатських трав, зi6paниx дiдом, ми сприймали пepeвipeнy часом мудрiстъ, що лилася з його добрих очей i вуст Мольфары - потомки славянских волхвов Карпат - слово мольфар (мольхвар) сложное по построению и несёт приблизительно такой смысл - могучий лик хвалы-духа http://slawa.su/novosti/1143-molfary-potomki-slavyanskix-volxvov-karpat.html http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=F_u1LtDeuTQ http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=qxH1TefDTCE Громовица Бердник, дочь классика украинской фантастики Олеся Бердника, добавляет: Михаил Нечай был моим другом и духовным наставником, я могла обратиться к нему за советом в любой момент и по любому вопросу...Он был для меня критерием отношения к людям, к природе, к миру...Нечай излучал свет, и у этого света хотелось греться. Мольфар был хранителем духовных ценностей Карпат и проводником божественной любви в несовершенном человеческом мире. Этот факт отмечали многие из тех, кто общался с ним. Однажды он увидел на мне свою мольфу (талисман, наделенный магической силой), которую сделал для моего отца, и подошел поинтересоваться, откуда она у меня...Так мы понемногу начали общаться. Когда у меня собралось немало записанного с Нечаем материала, появилась идея показать мольфарство не как гуцульскую изюминку, а как целостную традицию, некогда существовавшую в Карпатах и сохранившуюся до наших дней. Так и появилась книга Знаки карпатской магии Я налаштовую диктофон і цілковито віддаюся звукам голосу Мольфара. Він говорить повільно, трохи рипуче, з неперевершеною, неповторною карпатською вимовою (10). - Знання, про які я кажу, ми називаємо Земною Магією (11). Це таємниці природи, які дають тим, хто ними володіє, розуміння та силу робити, як заведено за законом Матері Землі та дитини її природи. Головний закон: добро творить добро, а зло творить зло. Ніколи добро не зробить зла, і навпаки. Так заведено в житті: й у людській генетиці, й у родоводі, й у мистецтвах та ремеслах. Так заведено і в магії. Це закон природи. 10. Я навмцсне пом`якиіила діалектизми, залишила їх тільки в окремих випадках, для підкреслення особли востей традиції. 11. Цікаво, що традиційний шаманізм північноамериканських індіанців англійською мовою звучить як «earth medicine», що можна перекласти, як «земна магія», оскільки в англійській мові слово «medicine» означає не лише «лікування», але й «магія». Знаки карпатской магии (украинский язык) - Бердник Громовица http://naturalworld.ru/kniga_znaki-karpatskoy-magii-ukrainskiy-yazik.htm http://fakty.ua/136797-gromovica-berdnik-molfar-nechaj-nikomu-ne-peredal-svoj-dar-on-sam-skazal-eto-v-poslednij-den-svoej-zemnoj-zhizni http://www.liveinternet.ru/users/4460977/post173454919 Dec. 29th, 2010 at 11:57 PM Еще один год позади. Без ложной скромности и преувеличений скажу: ГОД УДАЛСЯ! Серию «Вселенная Олеся Бердника» закончила. Книгу о мольфарах – вариант расширенный и дополненный – почти закончила. Ее же перевод на русский язык осталось вычитать последний раз (и не спрашивайте, сколько раз я УЖЕ ее вычитала!) Договор на новую книгу подписала. И еще один на подходе – но что это будет за проект, пока большой секрет! http://gromovytsa.livejournal.com/ http://wedma.fantasy-online.ru/wedma.travel/wedma.molfar.htm http://supersyroed.mybb.ru/viewtopic.php?id=1553

Ответов - 66, стр: 1 2 3 All

Ять: Сам термін «мольфар» походить від стародавнього слова «мольфа», що означає «зачарований», «замовлений» предмет. Моль-фою може бути будь-яка річ - чи то зумисне виготовлений оберіг, чи предмет побутового використання, хатнє начиння, частина одягу, а то й зброя чи сільськогосподарське знаряддя. Характер мольфи визначається ситуацією, для якої виготовлено її. Над визначеною річчю мольфар промовляє спеціальну «при-мівку» замову, і та річ служить людині в певній життєвій ситуації. Наприклад, для мольфування на любов найчастіше використовується ключ. Якщо ж мольфа замовляється на розбрат - то беруть ножа. Бо мольфа може бути на добро чи на зло залежно від напрямку діяльності мольфара. Мольфа, замовлена «на добро» - це завжди оберіг. Якщо вона робиться для захисту самої людини, як правило, це підвіска талісман, виготовлена з металу, що відповідає суті мольфи. На лицьовому боці мольфи карбується зображення. Наприклад, моя мольфа - це сонце з людським усміхненим обличчям. Сонце - то лик Божий, якому поклонялися наші предки, - каже Мольфар. - Тому його зображення на мольфі - це найсильніший захист. Мій батько з таким оберегом пройшов усю війну, двічі переходив лінію фронту, потрапив у полон, але втік із концтабору й повернувся додому без жодної подряпини. На зворотньому боці мольфи оберегу карбується зашифрована першими літерами примівка молитва. Перед важливою справою її достатньо прочитати по буквах, і матимете успіх в будь чому, каже Мольфар. Правильно прочитана, така молит ва мольфа зупиняє навіть ворожу руку та кулю... Мольфа, примовлена «на зло» - це річ, яка обирається залежно від того, що саме хочуть заподіяти людині (найчастіше - ніж, голка чи будь який гострий предмет ). Таку мольфу підкидають на обійстя тому, кому хочуть завдати шкоди, і щойно людина переступить через цю річ - магія починає діяти. Кожен мольфар - маг у прямому розумінні цього слова. Тобто, він володіє умінням і змогою керувати стихіями та силами природи, обертати їх на шкоду чи користь усім навколо. Він володіє і білою, і чорною магією, а також низкою проміжних мистецтв. Різниця чорних і білих мольфарів - у меті, з якою проводиться ритуал, і в тому, чи зловживає мольфар подарованою йому силою. Основних видів магії є два - чорна та біла. Чорна магія дарується темними, нечистими силами, - говорить мій Мольфар. - І маги, котрі отримали свій дар від цих сил, можуть творити тільки зло - всьому живому, тваринам і природі, бо вони «співпрацюють» зі злим духом, який виступає супроти Божої волі та Божих законів. І коли звичайна людина не виконує Божих законів, теж стає донором такої злої сили... Біла магія - це могутня сила, що дає тверді закони, необхідність їх дотримуватися та обов’язок їх виконувати. Але вона вчить і закономірностей розвитку природи. Вона дає захист і оборону, силу витривати серед найбільших труднощів. Крім того, є інші види магії, які вважаються складовими частинами основного мистецтва. Наприклад, так звана «сіра магія» - це мистецтво керувати волею інших людей. Чому вона зветься сірою? Тому що будь яке керування іншими людьми, навіть якщо воно застосовується з доброю метою, - це магія не зовсім світла. Є магія «червона» : її ритуали допомагають талановитим людям. Цілительська магія вчить розпізнавати трави й лікувати людей зіллями, заклинаннями. Є магія любовна і воїнська, магія стихій, а також часова. Її ще називають «магією першого дня», бо мольфари вірять, що ритуали, виконані в перший день року, в першу годину доби мають особливу силу. Я відразу усвідомлюю: мольфарське практичне мистецтво базується на двох речах. Це мольфи, заговорені предмети, від яких і пішла назва традиції, і примівки особливі набори слів. Простіше кажучи, основа мольфарського мистецтва - Слово

Ять: Мольфаром может стать только тот, кто любит людей, природу, не думает о деньгах и не боится смерти, — говорил Михаил Нечай ...Совсем недавно в наших горах действовал мольфарский круг. Несколько раз в году определялось тайное место, где собиралось вече мольфаров, на котором обсуждались вопросы, недоступные пониманию простых смертных. Но вот уже более десяти лет, как круг распался...Наша традиция постепенно умирает. Есть, конечно, еще люди, кроме меня, которые называют себя мольфарами. Не хочу их обижать, но, в основном, это шарлатаны, поверхностно освоившие магические приемы и, что самое неприятное, зарабатывающие на магии деньги. К тому же ни один из них не прошел обряда мольфарского посвящения. ...Меня в мольфары посвятила моя бабка, она также была мольфаркой, слыла известной травницей на Гуцульщине (Впрочем, наши знания необязательно передаются родственникам). С раннего детства я путешествовал по горам, сидя в мешке за ее спиной, когда она отправлялась собирать лечебные травы. Так бабка Ганка постепенно передавала мне свои знания, рассказывала все о свойствах растений, приправляя свои «лекции» легендами и сказаниями. А когда мешок наполнялся травами, брала меня за руку и вела сонного домой. Вскоре во мне проявились необъяснимые способности. Произошло это совершенно случайно: у моего приятеля после солнечного удара из носа пошла кровь. Ее долго не могли остановить, тогда я подошел к нему, погладил по носу, и кровотечение прекратилось. Потом был случай, когда лесоруб при распилке дерева глубоко порезался, и снова я прикосновением рук остановил кровотечение. Бабка поняла, что у меня есть сила, стала учить меня и готовить к посвящению. Перед самой инициацией я долго постился, а в ночь посвящения бабка заставила меня раздеться догола и войти в треугольник, сложенный из ритуальных костров. Перед этим она дала мне чай, заваренный на каком-то психотропном растении. Это могла быть белена, мандрагора или какие-то грибы. Я погрузился в странный сон: стал видеть духов. И тогда же ко мне пришел мой мистический наставник. Сначала появился человек в белых одеждах, а потом я узнал в нем мученика Пантелеймона — в языческой традиции он соответствует богу огня Сварогу. С тех пор Пантелеймон всегда сопровождает меня, рассказывает все о тех людях, которые могут явиться за помощью. И именно с тех пор я излечиваю от разных недугов травами и заговорами, свожу одиноких, снимаю порчу, отгоняю град от засеянной нивы. ...У каждого народа существовала своя магическая культура — например, шаманизм у американских индейцев или у народов Сибири, традиция друидов в Англии. Так и в Карпатах развивалось магическое учение еще с каменного века. Некоторые мольфарские символы до наших дней сохранились на скалах и в пещерах. Тот же крест был в Карпатах еще до христианства, и сегодня языческие кресты из воска можно увидеть во многих гуцульских хатах. Мы сюда не приходили, мы тут были всегда. Со временем мольфарская традиция видоизменялась. Происходил синтез различных магических течений с Запада и Востока — у нас в горах он дал удивительные результаты. Мольфары-язычники в Карпатах сохранили то, что было уничтожено на Руси при крещении князем Владимиром, а с приходом православия в гуцульский край переняли некоторые христианские обычаи и ритуалы. В словарях пишут, что «мольфаръ», или «мольфари», — это некий злой дух, воплощение черта или дьявола, наводящий порчу на людей. Конечно же, есть черные мольфары, творящие зло, но есть и белые, противостоящие ему. Не все так однозначно, как пишут филологи. Да и слово «мольфа», от которого происходит «мольфар», означает предмет, наделенный магической силой. Этим предметом может быть и талисман, и трава, и даже приворотный сахар. А заряжен он на добро или на зло, зависит от того, к какому мольфару обращается человек Традиційні магічні інструменти карпатських мольфарів. Осиковий хрест, який слугує для захисту від злих духів; «громовиця», з допомогою якої можна позбавити сили злу відьму; «градовий ніж», котрим мольфар розганяє грозові хмари. На пальці в мольфара – срібний перстень мольфа, магічний оберіг та хранитель його чаклунської сили. Рукави сорочки та кептар гаптовані старовинними орнаментами – оберегами Мольфар за роботою.Так, поглядаючи крізь смерекову «громовицю», він позбавляє чаклунської сили відьму лиходійницю

Ять: Тайные знания карпатских шаманов Я тряслась в жестком автобусе Ивано-Франковск - Верховина. Он был битком набит пассажирами и вызывал устойчивую ассоциацию с дилижансами прошлого века. Подпрыгивая в такт колесам на ухабах и склонах горной дороги, я вспоминала цепочку «совпадений», что привела меня к этой поездке… Читая карпатские легенды и предания, я не раз встречала загадочное слово «мольфар». Потом я узнала, что этим словом в Карпатах называли местных шаманов – целителей, колдунов-ясновидящих и магов. Говорили, им были ведомы тайны земли и воды, огня и леса, они могли отвести грозу или град от полей, умели превращаться в животных, могли спасти человека от всякой беды, но могли также лишить разума или самой жизни. Гуцулы называли этих людей «земными богами», и, хотя и боялись их, все же обращались к ним за помощью. Позже отец подарил мне талисман – серебряное солнышко с улыбающимся лицом и полузакрытыми, словно в медитации, глазами. И прибавил: Этот оберег сделал один мольфар… Несколько лет назад я гостила у друзей в Карпатах. И узнала, совершенно «случайно», что недалеко, в небольшом горном селе живет мольфар – один из последних хранителей древней карпатской магической традиции. Сведения о мольфаре подкреплялись десятком рассказов о почти чудесных излечениях болезней, оказавшихся не по зубам официальной медицине. Набравшись решимости и исполнившись твердого намерения, я отправилась в путь. И вот я небольшом карпатском селе. Вокруг высокие горы, покрытые темным лесом. Они хранят память о мужественном и отважном предводителе опрышков Довбуше (карпатский аналог Робин Гуда и его «вольных стрелков») и последних язычниках-солнцепоклонниках, капища которых до сих пор сохранились на вершинах гор. Я иду грунтовой дорогой. По узкому подвесному мосту, вздрагивающему при каждом шаге, перехожу реку. Подчиняясь внутреннему голосу, направляюсь к первой хате. Над дверью травы-обереги, а на пороге – я понимаю это с первого взгляда – стоит он. Худощавый, пожилой человек с теплой улыбкой и пронзительным взглядом синих глаз. Он берет из моих рук дорожную сумку и удивительно мелодичным голосом с непередаваемым карпатским выговором произносит: Я ждал вас. Увидев у меня на груди оберег, подаренный отцом, мольфар говорит: Эту мольфу 25 лет назад я сделал для вашего отца. У меня отнимается на мгновение дар речи, и я не успеваю спросить значение слова «мольфа», с которым, как я понимаю, связано само понятие «мольфар», а сам шаман в это время безмятежно и свободно начинает рассказывать. О мольфарах и ведуньях, о своем «делании», об истоках своей традиции… Понятие «мольфар» действительно происходит от древнего слова «мольфа», что означает – заговоренный предмет. Мольфар произносит над ним определенную «прымивку» (заговор), и этот предмет помогает человеку в различных жизненных ситуациях. Я сразу осознаю две вещи. Во-первых, основная сила карпатских шаманов заключается в заговорах, особых наборах слов, а говоря проще – в самом слове. А во-вторых, эта традиция очень практическая. Действительно, позже я узнала, что было очень немного мольфаров, уходивших куда-то в горы и леса и занимавшихся только личными магическими практиками и самопознанием. В основном, они жили среди людей, имели дома и семьи и оказывали реальную помощь в реальной жизни…Впрочем, я увлеклась. Пока я мысленно сравнивала мольфарскую традицию с североамериканским и сибирским шаманизмом, «мой» мольфар рассказывал мне о начале своей шаманской деятельности. Мольфарский дар ему передала бабушка, всю жизнь посвятившая шаманству: она была мольфаркой – и целительницей, и ведуньей. Разглядев во внуке магические способности, она начала брать его, шестилетнего, в горы, в леса, на полонины. Учила распознавать травы, передавала свои знания и умения. Когда мальчику исполнилось двенадцать лет, произвела над ним обряд посвящения. Обряд заключается в окуривании посвящаемого особыми травами – при этом открывается шаманское «видение», человек входит в мир духов, чтобы те признали его своим. В этот момент будущий мольфар обретает личного духовного проводника, который помогает ему ориентироваться в потусторонних мирах. Каждый мольфар имеет собственное «письмо», свой стиль. Мольфары могут быть врожденные и наученные. Каждый из них – маг в прямом смысле этого слова. Причем владеет и белым, и черным аспектами магии. Власть мольфарского магического искусства распространяется даже на стихии. Мольфаров, умеющих разогнать грозовые тучи, отвести град, гуцулы называют «громовниками». Для того чтобы получит власть над стихией, проводится определенный ритуал. Инструментом громовнику служит сделанный из лезвия косы особый нож, которым мольфар «разрезает» грозовые тучи. Вообще, в мольфарской традиции многие обряды, ритуалы и священные предметы связаны с громом, грозой, молнией. У карпатских магов есть универсальное слово – громовица. Это и название самой грозы, и дерево, пораженное молнией (из него делают лучшие музыкальные инструменты, а щепки такого дерева мольфары используют для окуривания людей, страдающих нервными расстройствами). Громовица – это и священный предмет, изготовленный из такого «громового дерева», с помощью него мольфар лишает злых колдунов и ведьм силы. А в дохристианские времена в карпатском и южнославянском регионе «громовицами» называли небесных дев – покровительниц отважных воинов. Можно вспомнить и Громовицу – женскую ипостась бога-громовника в южнославянской мифологии… Особое значение в шаманской традиции Карпат имеют «громовые камни», упавшие во время грозы с неба, а также «камни-молнии» – округлые черные камешки неизвестного происхождения. Их находят обычно возле деревьев, пораженных молнией, и мольфары утверждают, что это ядра шаровых молний. Во всяком случае, ни на одну минеральную породу, известную в Карпатах, они не похожи. Мольфар использует эти камни при исполнении особых магических обрядов. Интересно, что у инков тоже был культ грозы, молнии. И в своих магических ритуалах они тоже использовали «громовые камни». Эти камни метеоритного происхождения, упавшие на землю во время грозы, считались у инков священными. А своего главного культурного героя Виракочу инки называли «грозовым посланником». И еще одна любопытная параллель. Мольфар рассказывает, что его магическая традиция духовными корнями восходит к инкам. Тайные предания, передающиеся из уст в уста, говорят о том, что, когда духовные устремления инков ослабели, их магическая сила в виде энергетического потока ушла в «духовное пространство» и была воспринята в Карпатах группой людей, обладавших должными качествами. Потом эти духовные знания переплелись с местными традициями и в таком виде дошли до нашего времени… Мольфар на минуту умолкает, и от истории мольфарства переходит к целительству, которое является важной частью этой традиции. Лечит мольфар заговорами, освященной водой, минералами и, естественно, травами и зельями, которые сам и собирает в строго определенный дни и часы. Коренья – во второй половине дня, наземную часть растений – в первой. Есть травы, которые собираются только на рассвете, а иные требуют ночной поры. Ведь каждая трава имеет собственное биополе, и от этого зависит, когда ее собирать. О некоторых из трав в Карпатах созданы легенды. О «золотом корне» (родиоле розовой), о мандрагоре – королеве любовной магии, о «джынджуре» – горечавке желтой, которую называют карпатским женьшенем, и перед чудодейственной силой которой гуцулы преклоняются по сей день… И еще одним мольфарским методом лечения является музыка. А точнее – игра на дрымбе, старинном гуцульском инструменте. Играют на нем с помощью губ, зубов, языка и дыхания одновременно. А само звучание напоминает буддистские мантры. Кстати, в Тибете существует аналог дрымбы. Похожий инструмент (варган) используют в магических ритуалах шаманы северных народов. В Карпатах же дрымба известна с незапамятных времен. Интересно, что традиционно она считается женским инструментом. И по сей день каждая вторая гуцулка «умие в дрымбу». Мольфар говорит, что этот инструмент обладает необыкновенной силой – это магия в звуках, заговор в музыке. Звуками дрымбы, говорит шаман, можно излечить болезнь, эти звуки пробуждают энергию дерева, камня, металла, они дают мольфару особую силу, тем более что и дрымбы делает он сам. С помощью этих звуков можно очаровать любимого человека, привлечь дикого зверя, врага превратить в друга… Заметив у меня на пальце серебряное кольцо, мольфар говорит: Если вы постоянно будете носить серебряное кольцо на правой руке, – станете неуязвимы для злых влияний. И снова подносит дрымбу к губам, и льются звуки, передающие и журчание горных потоков, и звон звезд над вершинами Карпат, звуки, полные Силы, которая берет начало где-то там, в глубине тысячелетий, в самом духе наших предков, чувствовавших неразделенность всего сущего… Наш разговор прервался приходом очередного пациента. Я вышла во двор. Стояла морозная зимняя ночь. Над белыми вершинами гор мерцали огромные мохнатые звезды. Я сделала два шага вдоль дома и вдруг…Могучая сила, которую нельзя назвать и описать словами, подхватила меня. Земля бешено завращалась под ногами в одну сторону, весь мир перед глазами медленно поплыл в другую, звезды заплясали перед глазами. Я прислонилась к дереву, чтобы не упасть, закрыла глаза. А вихрь совершаемой в доме магии, которая окутала все пространство вокруг, уносил меня все дальше и дальше. И когда мне показалось, что я уже могу прикоснуться рукой к огромной, медово-золотистой луне, магия вдруг ушла. Я медленно приходила в себя, где-то рядом хлопнула калитка. Посетитель ушел. …Каждой весной, как только сойдет снег, мольфар исполняет древний шаманский обряд «обретения силы». Он уходит в горы, находит по одному ему ведомым признакам пещеру и замуровывается там без пищи и воды. Обкладывается дерном и мхом, закрывает вход камнями, чтобы ни один луч света, ни один звук извне не проникал в это убежище. Там, погрузившись в глубочайшую медитацию, мольфар пребывает двенадцать дней. Так он очищается от всей нечисти и скверны, которая могла пристать к нему на протяжении года во время лечебных сеансов. Так он получает новый заряд духовной силы… Мы ищем духовные откровения в пустынях Мексики, в мистических доктринах или еще где-то. А ведь у нас есть собственные тайные традиции, никем не изученные и тщательно оберегаемые. И, наверное, не даром. Мольфар рассказывает, что его традиция, кроме магическо-целительской школы, имеет еще путь некой «высшей магии». Но этот путь, равно как и его цели, не могут быть открыты непосвященным. Мольфарская традиция – не экзотика. Это реальная сила, требующая серьезного отношения. Шаман рассказывает, что приходят к нему, особенно в последние годы, доморощенные «маги», требующие чуда в подтверждение его магических способностей, желающие проверить шамана «на силу». Но ответ на подобные требования у него один: пустые эксперименты вредят и людям, и природе, и силам, с которыми мольфар общается. И эти силы могут отомстить за небрежное отношение к тайне. Магия, которую несет мольфарская традиция, - это живой огонь, молния над вершинами гор. И, забавляясь с ней, можно обжечься навсегда. Тем же, кто все-таки стремиться пойти по этой стезе, мольфар говорит: Мольфарство – это тяжелый крест, это сама судьба, которую человек несет до самой смерти. Это жизнь для других. Это ответственность за каждый день своей жизни, за каждый совершенный поступок, за каждое произнесенное слово, за каждую мысль… На прощание мольфар дает мне маленький гвоздик – защиту, чтобы сила, получения мной от общения с ним, не ушла. И, пристально глядя мне в глаза, произносит слова, которые я запомню навсегда: Пуля может пролететь мимо цели. Слово же – никогда, ибо слово есть величайшая сила во Вселенной… http://wedma.fantasy-online.ru/wedma.travel/wedma.molfar.htm

Ять: Карпатський мольфар Михайло Нечай розповідає про дримбу http://www.youtube.com/watch?v=OnY2VtHMIjM ...Затем был небольшой антракт, после которого мы услышали выступление семи девушек и одного молодого человека, которые играли на различных инструментах, в том числе и на дрымбах, под управлением Михайло Ничая, занимающегося народной медициной, а так же черной и белой магией и красующегося на обложке книги Полеца. В школе он иногда дает уроки игры на дрымбе (в остальное время это делает другой преподаватель), а позже мы узнали, что Ничай и сам их делает время от времени. Ничай расставил своих музыкантов в полукруг и выдал каждому инструмент, затем сам взял дрымбу и, начав выстукивать ногой ритм, стал выводить гармоничную мелодию, которой дети хором подпевали. Это длилось около десяти минут. К сожалению, после этого Ничай решил что этого будет достаточно, собрал выданные дрымбы и спрятал их в карман. Мы успели только взять у него небольшое интервью. Ничай без труда опознал показанную дрымбу Шатрука; когда же мы показали и дали поиграть ему большой доромб Силадьи, он искренне объяснил нам, что гуцульские дрымбы - лучшие в мире, благодаря их небольшому размеру и высокой тональности, так же они не портят зубы. Более того, он настаивал, что дрымбы обладают магическими и терапевтическими возможностями. Он повторил нам дословно то же, что он сказал Берднику в 1999 году: В музыке, играемой на дрымбе, присутствует волшебство, звуки дрымбы могут лечить и душу и тело, зачаровывать, приручать диких животных. Они как музыкальные заклинания http://www.balto-slavica.com/forum/lofiversion/index.php/t1879-100.html Мурчунга. Непал Білі хорвати, адже сучасні серби й хорвати, що живуть на Балканському півострові, віддавна користуються таким самим інструментом зі схожою назвою — дромбуле. Дримба Одним із інструментів, які досить часто використовуються при ініціації, при лікуванні, а також при інших обрядах, зокрема, для входження в транс, є особливий музичний інструмент, відомий у Карпатах із сивої давнини, а саме дримба. Власне, тибетські, алтайські народи та інші народи Азії знають аналогічний інструмент (традиційно його називають варганом. Власне, «варганом» можна назвати й саму дримбу. Варган (від лат. organum, грец. organon музичне знаряддя, інструмент) - це язичковий музичний інструмент, пластинка з дерева, кості, або металева дуга з язичком посередині. Під час гри варган притискають до зубів чи затискають ними; язичок защипують пальцем або спеціальною паличкою. Рот слугує за рухомий резонатор; змінюючи форму та об’єм ротової порожнини, музикант виділяє необхідні для виконання мелодії тони обертового ряду). Різниця між гуцульською дримбою та варганами інших народів світу (в яких, до речі, теж були поширені шаманські техніки та практики входження в розширений стан свідомості) невелика - незначна відмінність у формі. Поза сумнівом, варган чи гуцульська дримба - це не просто музичні інструменти. Це також засіб для досягнення стану розширеної свідомості без допомоги рослин із родини пасльонових. Дримба звучить на два голоси: один із них чують слухачі, а інший - тільки той, хто грає. І оскільки дримбу міцно притискають до зубів, створюється сильна камертонова вібрація в тілі. Цей ефект призводить до повної зупинки того, що старий маг дон Хуан із племені які називає «внутрішнім діалогом», а мольфари - повсякденним розумом. До речі, за формою дримба схожа на камертон - інструмент, який використовується для настроювання музичних інструментів. То може, гуцульська дримба і є древній камертон для настроювання на внутрішню музику небес? І з допомогою цього маленького інструмента мольфар входить у такий стан, в якому починає чути «гармонію сфер», що нею створено та впорядковано світ? Можна сказати, що дримба для мольфара - те саме, що священний бубон для шамана. Як відомо, сибірський чи американський шаман досягає трансу за допомогою магічної музики, яку видобувають із бубна чи особливої тріскачки. Шамани називають свій бубон «конем», який переносить їх у світи духів, і гарному шаманові достатньо кількох ударів у бубон, аби привести свою «точку фіксації» до належного зміненого стану свідомості. Так само служить мольфарові дримба. На цьому інструменті грають за допомогою губів, зубів, язика й дихання одночасно: високі звуки досягаються звуженням ротової порожнини, низькі - розширенням, тихіші голосніші диханням. А саме звучання нагадує буддійські мантри. В Карпатах дримба відома з незапам’ятних часів. Цікаво, що традиційно вона вважається жіночим інструментом. І до сьогодні кожна друга гуцулка «уміє в дримбу». Дримба має особливу силу, вважають мольфари. Це магія в звуках, примівки в музиці. Звуками дримби можна вилікувати хворобу, ці звуки пробуджують енергію каменя, дерева, металу, вони наділяють мольфара особливою силою. За допомогою звуків дримби можна причарувати кохану людину, приручити дикого звіра, ворога зробити другом... - Дримба дуже примхливий інструмент, - каже Мольфар. - Вона дуже тонко відчуває настрій того, хто на ній грає. Тому з її допомогою так легко передати всі відтінки настрою - і сум, і радість, і любов, і жаль та смуток розлуки... Майже кожен мольфар ще й володіє якимось ремеслом. Наш герой - відомий на всю Гуцульщину мосяжник, тобто майстер по металах, зокрема дорогоцінних. А ще він виготовляє музичні інструменти. І дримби теж. - Мова людська недосконала, - тихо промовляє Мольфар. - Досконала тільки музика, бо то - мова верхніх сфер, мова горніх світів і світлих духів. Уся природа, кожна рослина й кожен камінь мають свою музику, лише люди її не чують. Чують окремі щасливці. І хто в змозі відчути й почути її - то найщасливіша людина в світі. Був час, коли світ мав єдину мову, й колись знову настане такий час, коли людство матиме єдину мову - музику... І знову Мольфар підносить дримбу до вуст - і ллються звуки, що передають і жебоніння гірських потічків, і передзвін зірок над карпатськими вершинами, звуки, повні Сили, що бере початок десь там, у глибині тисячоліть, в самому духові наших предків, котрі відчували і знали, що суще - нероздільне... Тихі звуки дримби заколисували... І ось уже заснула свідомість - раціональна, глузлива, скептично недовірлива свідомість людини з великого міста. А натомість пробудилася інша потаємна, та, що знає, відає... Звуки дримби віддаляли та приглушували решту звуків та образів реального, фізичного світу...І ось вони зникли зовсім...А народилися, відкрилися інші звуки звуки світу, де все було інакшим...І той світ, світ мольфарської блискавки, був зараз реальнішим за все. Далі звуки дримби стали швидшими, дрібнішими, різкішими, вони пробуджували до руху, до динамічного польоту й тіло, і нову свідомість. Вони пробуджували бажання бігти, ні - летіти, ледь торкаючись ногами мовчазних скель, які - я знала це - берегли споконвічні таємниці гір, дерев, хвиль гірської ріки й високого, неймовірно високого неба над карпатськими полонинами... Ібіг політ мій тривав безмежність - чи мить? Хто скаже про тривалість там, де відсутнє поняття часу? І ось на моєму шляху здійнялася величезна гора. Що це було - реальна вершина, один із карпатських бескидів, чи легендарна гора - символічний центр Світобудови? Вузька стежка гадюкою звивалася вгору, і я пішла нею... На височенній гірській вершині – гігантська дримба. Коли сходить сонце і перший промінь падає на сиво металеві вигини її тіла, дримба на кілька хвилин спалахує полум’ям, і тоді на вершині палає багаття. І той золотавий стовп нагадує ватру, яка попереджає. Про що? Про те знає лише стара дримба, що вже віками стоїть на вершині. Коли над горами пролітає вітер – він помічає стару сиву дримбу та грайливо пестить її в легких обіймах, і ледь чутно – ніжно й сумовито – відповідає йому дримба. А іноді над гірськими вершинами бушує вихор – і тоді озивається до нього дримба протяжним гулом, і луна йде над горами, лякаючи полохливих мандрівників. А сміливим – дає нову силу на важкій дорозі. І гуде, гуде, виспівує стара дримба, а вітри знову й знову торкаються гудка та змушують бриніти луною на всі гори. А коли настане горобина ніч і загуркочуть громи над гірськими вершинами, породжуючи ярі блискавиці, і полетять між небом і землею вогняні стріли, тоді замре в очікуванні стара дримба, а в прадавній печері всередині гори стрепенеться старий Мольфар в очікуванні урочого часу. І настане мить, коли в саму дримбу вдарить блискавиця, і зрадіє стара дримба, дочекавшись того моменту, заради якого й поставили її тут бозна коли. І по У гудку, прямому, як стріла, ясному й міцному, I як мольфарська дорога, піде вогняна стріла в землю, в гірську печеру, де вже давно чекає і на неї старий Мольфар... Дримба - це символ шляху мольфара. Обрис її - то звичайний людський шлях, від народження до смерті. Язичок же посередині (його називають миндик) тонкий, дзвінкий, виготовлений із найякіснішої криці; він проходить на межі життя й смерті, але все таки не торкається їх - це шлях мольфара, шамана, істоти, яка народилася, усвідомила себе й пізнала смерть, і шлях її, тонкий і виразний, з тої миті відрізняється від життєвого шляху інших людей. Миндик - це блискавка, одвічний знак мольфарства. Починається цей шлях посередині - коли людина найдалі й від народження, і від смерті. А закінчується там, де точка життя з точкою смерті майже стикаються. Крім того, гудок завжди робиться з криці, у той час як обід - із заліза. Криця - символ сили, метал, гартований вогнем. Це символ того, що коли людина усвідомлює у себе «блискавку в крові» , тоді починається шлях Мольфара... Можна згадати й про важдру - символ бога Шиви в індуїзмі, а також важливий езотеричний символ у тибетських та буддійських традиціях; тут ваджра уособлює міць та ясність духовного шляху. Важдра вважається також символом духовного світу, а сам термін перекладається як «алмазна блискавка». Формою ваджра теж дуже нагадує дримбу. Випадок? Збіг? Чи глибока закономірність, сенс якої знають тільки втаємничені? У індуїзмі ваджра (санскрит, блискавка) - священна зброя Індри Громовика, а в тибетській буддійській традиції – це символ міцності та духовного шляху

Светлаока: Ять пишет: Каждой весной, как только сойдет снег, мольфар исполняет древний шаманский обряд «обретения силы». Он уходит в горы, находит по одному ему ведомым признакам пещеру и замуровывается там без пищи и воды. Обкладывается дерном и мхом, закрывает вход камнями, чтобы ни один луч света, ни один звук извне не проникал в это убежище. Там, погрузившись в глубочайшую медитацию, мольфар пребывает двенадцать дней. Так он очищается от всей нечисти и скверны, которая могла пристать к нему на протяжении года во время лечебных сеансов. Так он получает новый заряд духовной силы… Это что!...а вот наш пастух ходит в лес к самому аж Лешему, чтобы тот дал ему обход. Первый раз выгоняли скот на Егория. Пастух обходил стадо. Обход знал пастух и обход передавался либо от пастуха к пастуху, либо от знающих бабушек пастухам, либо за обходом ходили в лес и узнавали его от лешего. Об обходе практически никто ничего не знает или не считает нужным знать. Не пасут – так зачем знать? Обход относится к тому роду знаний, которое считается магическим, а значит опасным. Пастух, в свою очередь, не имеет права рассказывать обход и вообще распространяться про то, что он делает во время обхода. Считается, что если есть обход, то скот никуда не уйдет, даже если пастух только выгоняет скот, а потом занимается своими делами. Напротив, «если нет обхода – обязательно пропадет скотинка». О том, что такое обход, говорят очень туманно: «Ну обход э… там на бумажке напишут, в бутылку этот… бумажку пихают и в воду в родничок пускают эту бутылку». А он - может корова молока не давать. Может это самое сделать… пастухи много тоже знают. Особенно вот Манин отец-то так очень много знал. Я не знаю, как этот знал, а Манин отец и Яша очень много знали. http://diviy-koro4un.livejournal.com November 12th, 2012, 10:32 pm "Представления о колдовстве и лесе в Хвойнинском районе Новгородской области" Доклад Е.А. Мигуновой Представления о колдунах и колдовстве – тема достаточно популярная в Хвойнинском районе Новгородской области. Считается, что колдуны «делают» и на плохое и на хорошее, причем, на плохое они могут сделать как нарочно (порча), так и невольно (сглаз, призор). Так, наша информантка сообщает: «У нас вот была старуха, она умерши давно. Мы бывало пойдем за ягодами. А её Кокориха да Кокориха. «Ой, уж не ходи за ягодам, вернись. Пойдешь за ягодам – все равно не выйдешь» – вот она призорила. Боялись ее. Ходили крадучись. Это вот я помню. Бабка была такая – вот такой глаз нехороший, завистной. /Она это специально делала?/ Просто она такая была. /А что еще про нее говорили?/ А что больше? Ничего про нее больше не говорили. /То есть только то, что за ягодами лучше не ходить?/ Да. За ягодами дак вот боялись ее-то, что она сглазит. Прятались. Идешь за деревню, так вот: «Ой, только бы Кокориха не увидала, а то ягод не наберем!» Бегаем. Колдуны помогали лечить всевозможные болезни, а также искать пропавший в лесу скот и людей. Для этого использовались две или четыре палочки, связанные крестиком, которые называют жеребики. Такие жеребики давались человеку, желающему найти свою скотину. С ними ходили на кресты в лес, бросали их через плечо и, не оглядываясь, шли искать скотину, которая, по словам наших информантов, тут же и находилась. Старость колдунов – устойчивое представление, которое накладывает свои характеристики на всех колдунов округи. Так, например, ныне здравствующая и сравнительно молодая Нина Егорова может представляться глубокой старухой. Даже вызывает удивление известие, что она еще жива: «/А слыхали Вы что-нибудь про Нину Егорову, которая в Спасове живет?/ А она жива аль нет? /…/ Ой, я забыла. Кто-то вроде говорил, что что-то, но теперь забыла. Что у кого-то была привезена сюда – лечить, дак я не знаю. Давно это было. /Ну она делает, да?/ Да, говорят. Она может теперь стара, дак все забыла. /А можно ее назвать колдуньей?/ Да, уж конечно, можно. Хорошо может сделать, может и худо.» Это представление о колдунах как о давно минувшем характерно для довольно пожилых людей. По их мнению, колдунья, бабушка –естественно старше их или, по крайней мере, их ровесница. Здесь высокий статус предполагает и представляется как и более, чем у представителей низкого статуса старший возраст. Поэтому а: Колдуны и бабушки все жили когда-то (то есть когда мы были не старшим, а младшим или средним поколением), и б: Ныне существующие колдуньи – глубокие старухи – не то, что мы. Скотоводчество. В деревнях как правило нанимали пастухов. Впрочем, пасти могли и по очереди. Тогда очередность распределялась по характеру расположения домов в деревне: либо соседи пасли по парам, либо деревня представлялась кругом и очередь шла по кругу – по солнцу. Скорее всего, пасли старые люди или калеки. Пастух отмечен старостью или каким-либо другим знаком, который на бытовом уровне расценивается как непригодный к работе, а на традиционным – как пригодный к работе пастухом и как носитель особых знаний. Первый раз выгоняли скот на Егория. Пастух обходил стадо. Обход знал пастух и обход передавался либо от пастуха к пастуху, либо от знающих бабушек пастухам, либо за обходом ходили в лес и узнавали его от лешего. Об обходе практически никто ничего не знает или не считает нужным знать. Не пасут – так зачем знать? Обход относится к тому роду знаний, которое считается магическим, а значит опасным. Пастух, в свою очередь, не имеет права рассказывать обход и вообще распространяться про то, что он делает во время обхода. Считается, что если есть обход, то скот никуда не уйдет, даже если пастух только выгоняет скот, а потом занимается своими делами. Напротив, «если нет обхода – обязательно пропадет скотинка». О том, что такое обход, говорят очень туманно: «Ну обход э… там на бумажке напишут, в бутылку этот… бумажку пихают и в воду в родничок пускают эту бутылку». А он - может корова молока не давать. Может это самое сделать… пастухи много тоже знают. Особенно вот Манин отец-то так очень много знал. Я не знаю, как этот знал, а Манин отец и Яша очень много знали. На зиму скотину принято ставить на Покров, но обычно пасут все-таки пока есть трава и не очень холодно. Как при выгоне скота в первый раз, так и когда скотину «ставят» в хлев, необходимо совершить следующие действия: Дак просили, просили. Помню, что я делала. Я-то без мамы здымаласи, дак старухи-то были ранние, все-таки скажут, что, дак и делала. «Дворовой батюшко и дворовица матушка, со своим милым детушком, я тебя дарю хлебом-солью и золотой казной, а ты меня – скотинкой, животинкой. Я буду кором носить, а ты бедешь поить и кормить и на чистую постельку спать ложить» – чтоб коровушка чистая была. А то ведь есть такие коровы, что ложатся где попало. Этот кусочек насолишь, это копеечку сунешь и солькой. Поклонишси, только вот помню, что не хрестись, а вот так на колешки. В тот угол и в другой. Так покланишси.» Когда хозяйка выгоняет скотину первый раз, она берет землю, на которой отпечатался след копыта, и кидает ее в хлев и в кормушку со словами: «Вот твои следочки – вот твой дом. Чтобы ты сюда и пришла». «А то еще берут ее какашки и половицу отымают и туда тоже. Что: «вот это домик, чтобы ты ходила».» На каждый день тоже существуют слова: ««Дворовой хозяин-батюшка, дворова хозяйка-матушка, милы Ваши детушки…» Я примерно ну выхожу со двора и когда уже подоила, все, ухожу со двора и говорю: «Дворовой хозяин-батюшка, дворова хозяйка-матушка, милы Ваши детушки, крестный Ваш батюшка, сохраните мою скотинку-животинку, накормите, напоите, спатеньки положите» – и пошла. Ну не надо говорить, что «Господи, помоги» или что-то – уже это не надо говорить». Лес как опасное место фигурирует в рассказах про то, как водило. Люди, заблудившиеся в лесу, рассказывают, будто все время приходят там на одно и то же место. Для того, чтобы вернуться домой, нужно перевернуть на себе всю одежду наизнанку. Наши материалы показывают, что темы «магия, колдуны», «обряды и представления, связанные со скотом» и «представления, связанные с лесом» тесно переплетаются. В разговоре информант с одной темы обычно может спокойно перейти к другой или для объяснения представлений, связанных, скажем, с лесом привести сведения, известные ему о колдунах или пастухах. Так, например, информант говорит: «Все от Бога! Все от Бога. /И лесовой?/ Да, но они же разные. Вот что люди – колдуны есть, разные. Они могут и на хорошее наколдовать и на плохое.» Или: «/А вот не рассказывали, видел кто-нибудь лесового хозяина или полевого хозяина?/ Нет, этого я не слышала. Это только могут, знаете, кто, пастухи видеть. /А почему?/ А они же обход берут, когда идет пасти корову.» Связь представлений о лесе как мире нечистой силы и представлений о колдунах и пастухах представлена также в наиболее распространенном в этом районе сюжете – поиск потерявшейся в лесу скотины с помощью колдуна. Что касается мифологических персонажей, то в Новгородской области имеются представления о: Русалке: Русалка показывается у моста. В основном, это неизвестная женщина у воды. О девках из леса: Девки сопровождают гармониста и поют. Отстают около деревни. Он играет на гармони, чтобы спастись. О полевом и лесовом: «Иду в лес ли вот скотинку выпускаешь, идешь и: «Полевой хозяин, примите мою скотинку-животинку. Спасите, накормите, напоите и домой приводите!» И это вот это. Или также в лес вот идешь за ягодами. Так же говоришь: «Лесовой хозяин батюшка, лесовая хозяйка матушка, милые Ваши детушки, крестный Ваш батюшка, помогите мне набрать-то, я Вас отблагодарю серебром или хлебцем с солькой.» О дворовом: «Дворовой обязательно есть. Дворового даже видят. /А как это? А какой он?/ А говорят – с бородой, - я не видела, а мне рассказывали, - вот поздно придешь, после девяти на двор входить нельзя, девяти вечера. Утром рано очень тоже заходить – может увидеть, можешь увидеть. /А его нельзя видеть? Это плохо, если его увидишь?/ Ну, это самое, можно увидеть. Наверно, кто колдует-то, так те-то видят. А так-то случайно если только увидишь. /Так он с бородой? А вот какого он роста?/ Говорят, маленький, маленький с бородкой. /Такой же, как худенький, или побольше?/ Побольше, говорят. /А вот что он делает-то в хлеву?/ А как же, он хозяин, он там, значит, их оберегает. Скотину.» О водяном: «/Вот вообще не говорили, что в воде есть свой хозяин?/ Есть, а как же, водяные хозяева тоже есть. В каждом это самое… А в воде вон, сколько тонут. Вы посмотрите.» Совершенно отдельный класс персонажей представляют собой всевозможные худенькие и маленькие. Они как бы не вписываются в общий комплекс мифологических персонажей, выполняя вспомогательную функцию коммуникации между колдуном и его жертвой или колдуном и лесом, лесом и его жертвой. При этом создается впечатление, что худенькими называют здесь несколько разных персонажей. Вот, например, типичный диалог информантов: «/А вот те худенькие, которые в лесу, их увидеть можно?/ Нет, их не увидеть. /А они принадлежат кому-то или сами по себе?/ Они наверно сами по себе. /Так это другие худенькие или те же?/ Так нет, это наверно совершенно другие. Они же что, Вы думаете, все по народу? Они же вот и на покойниках, они и везде. Они везде должны. И это только колдуны знают. А мы откуда знаем?» «/А не говорят, что кто-то водит?/ Говорят, никого не видят Н.Л. Да худяки! /А вот что про них рассказывают?/ Г.М. Я знаю худяков. Я сама знаю. Я была маленькая. Мы жили в Амбросово. Это недалеко. У меня папа председателем колхоза работал. А у мамы моей подруга была – два километра от Абросова. Деревня такая. И мама с ней дружила. Эта женщина очень вышивала красиво. Н.Л. … худяки… У них два рожка. Они такие красненькие… Это черти. /А почему они красненькие?/ Г.М. Нет, они не красненькие, черненькие, мохнатенькие… Н.Л. Красненькие, наоборот! Г.М. Не надо, я сама видела. Они очень черненькие. Мохнатенькие. Хвостики у них… такие вот… вот такие длинненькие хвостики… Н.Л. На болоте видела красненькие… Ну они разные. Г.М. Вот такие маленькие рожки. Я была маленькая. Мне было лет шесть… Н.Л. и Г.С. рожки, да… Г.М. Копытики как у поросяточек… Н.Л. Да, да… Г.М. Я помню. Мы были у той подруги. Н.Л. Они за печкой живут все время. Г.М. Да. И была русская печка. И вдруг приходит цыганка. Пришла цыганка и просит: подайте милостыньку. /…/ берет сахар горсть и бросает так, на пол. И в это время появляются вот эти черненькие худенькие. Может, это видение такое было? И вот они вокруг печи бегают, вот так. И мама снимает перстень этот – я помню, большой такой /…/. И что-то она (цыганка) там, какое-то слово говорит, эти черти – пропадают. /…/ Худяки – это цыганка принесла худяков.» Итак: худенькие живут в лесу и водят человека. Худенькие живут на печке. Худенькие помогают колдуну. Вообще, колдовская сила представляется такой вот группой мифологических существ: «Вот в деревне Клеймиха – там был дядька, дедко такой. Ну и от нас тут такой еще поехал и он на лошади. А ему и сказали, что он колдун. А он говорит: «Не поверю, что он что сделает». А он выпимши был, «Заеду, что ён будет?» Вот ён и заехал к нему. Это я слышанные речи говорю, давнёшние. Ну вот заехал, посидел с ним, ну вот там ему задал наверно вопрос, что что вот ты знаешь вот такое да… Я этому не верю да… Он говорит: «Раз ты не веришь, дак ступай, поезжай домой». Дак, говорит, поехал, и никак не мог от этой деревни отъехать. Выедет из деревни – лошадь на дыбы вот так скочит – и опять обратно. Он мучался, мучался, да опять к ему приехал. «Ну что я тебе говорил?» – ишь ен и говорит. Так вот и что-то поделал. Потом ён поехал дак… Кто его? Наверно, говорят, маленькие были. А кто за маленькие – не знаю.» ......

Ять: ...Спервовіку була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей - Дух Божий, а Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося - ні колода, ні живе. Що ти є? - Або я знаю...Живе я, але не вмію ходити, щось робити. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома першими мусила бути конкуренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!.. Що ж то за свято — Розигри? Це свято лісних дівчат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гірка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свято Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри... Влескнига Дощ.7а Слва Бозем нашем Iмемо iсту вiру якова не потребуе человеченска жертва А тая се дЪе о ворязе кii убо въжды жрялi iу iменоваше Перуна Перкуна а тому жряша Мы же смехом польна жретва даяте а одо труды наше просо млека туцi То бо покрпiшем о Колядi ягнчем а о Русалiех в день Яров такожде а Красна Гура Ту бо то дяехомо во спомiнь гуре Карпенсте А тон щас се iменова род наше Карпене http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_37.htm http://romanbook.ru/book/download/4043666/

Ять: ...З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте кого старого у наших горах — коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцулів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують подіями, значать особистими обставинами: як буря ліси -повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли клали у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні. А пори року розділили великі свята. Вони астрономічно сходяться у поділі року, але туго ув’язані з господарським заняттям. Весна — Святий Юрій, літо — на Петра, осінь — Дмитрія, зима — в Николая. Оці четверо ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити — передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 листопада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) — несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: Братчику, пусти зиму. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насіння; а як усе висіє і міхи повитрясає — передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплюється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Петро не відобрав у нього ключі (аж уліті — кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого потопу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті може вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зібрати! - І зморозить. Бодай квасолю. Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята замість нього, але і місяці мають свої найменування. Приміром, на січень все-таки давні люди казали та й тепер кажуть: у Різдво; у Видорші; березень — на Одокії (14 березня — Одокія жене кози в бріст); на Теплого Олекси; травень асоціюється з Юрієм і так далі. Тепер — щодо назв місяців. 1. Січень — січе снігом, віхолою. 2. Січник (лютовень) — має найбільшу силу лютости. 3. Март — передвесняний, але неврівноважений, кажуть, якби він був серед зими, то роги би повідморожував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню. 4. Березень (цвітень ще) — береза розвивається, бруньки брухнавіють. 5. Травень — оповні цього місяця травою може віл напастися. 6. Гнилень — не вільно рубати дерева, бо згниє. 7. Бидзень-білень — худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна. 8. Копень — кажуть ще - на Маковея, на Спаса, на першу Богородицю. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці. 9. Жовтень — або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист. 10. Падолист — на Покрову опадає листя. 11. Грудень — у Пилипівку замерзає груда. 12. Просинец — на Николая — просить зими (снігу) Отакий гуцульський календар. А такий космос: Сонце стоїть над землею, сонце — то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух — Алей та душі, що собі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сонця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звізда вертає назад до сонця, а як ні — то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда — денниця, перша вечірна — зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, — Матері Божої. Коли ж води меншає — земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно — зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима). Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги — стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша - підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п’є багато води, купаються, розпліскують воду — море меншає. І земля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає. Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сонця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упуститься — менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел — Божий посланець — та ще голуб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч; а як гора просунеться — уже день. Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лискучим мечем — блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря — Дух Сатани. І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все — і порохи, і лист, і каміння — там є Юда, він уб’є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщини, називається горішній; бойковець — західний, від бойків; долішній — з півночі, з долів; підсоняшний — зі сходу сонця. А град — кусні леду, які товчуть грішні люди, що повмирали. Вони набирають у міхи того леду із Поганого озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справляє, на котрі села. У дощ деколи являється веселиця — весела дождевниця (Дожьбог — не родич?). Веселиця тому, що земля, травка веселіє від дощу. Веселиця — Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо — там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко була Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п’яту — можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап’ється води там, де веселиця п’є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п’є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою. Теперішні люди втратили знання себе, світу, вони розірвали, самі того не хотячи, вервечку, що в’яже нас із вселенським буттям. А воно є вічне. Давні люди були умудрені, бо вони мали космічне чуття. Лиш декотрі з мільйонів витрималися — вони витять — мають силу над світом; передають через руки, очима, устами. Тепер ми їх бачимо у телевізорі і дивуємося чудесами, що ці люди уміють. А колись таких непростих було повно по селах, і ніхто їм дуже не дивувався. Це було так природно, як дощ, вітер, зима, літо. Це було серед нас, давніх, віруючих. У Бога, у чудо, у себе і свою безминущість. Сокотили душу, бо вона мала у чистоті перейти на той світ, а там один присуд — вічність: чорній душі — чорна, праведній — добра. І кождий поступ виважувався. Грішили, бо смертні. Але вміли каятися. І міру гріхам знали. І покуту за кожен.

Ять: https://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/maria-vlad Найбільше свято у гуцулів, та й на цілій Галичині, у Буковині, Закарпаттю випадає у січні. Як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости - настає Новий рік. Цю пору обходять не тільки дома, а й у церкві Не забуваймо, що гуцули святкують дотепер старий Новий рік, що припадає на Василія, 14 січня. Але починають, раніше - з Різдва, Із Святого вечора. 6 січня, як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости. Мужчини, що роблять бутинами, порозходилися зарібками у чужі сторони, сходяться, аби там що було, у цю пору додому, як ведеться з давнини - спожити разом Тайну вечерю Святого вечора у своїй хаті Бо лиш у рідну хату приходять у ту пору на Тайну вечерю і душі померших. Кого вже кого, а померших гуцули шанують впродовж усіх часів. Це видно і по коляді, що називається Умерска: Ой як сей ґазда з дому відходив (Ой дай Боже!), Скликав він собі всі сусідочки, Всі сусідочки, свою ґаздиню, Свою ґаздиню й свої діточки, І схотів собі свічки сукати, Заставив собі прощі прощати; Ой сказав собі попа привести. Усукав собі лишень три свічці. При першій свічці тіло вмирало, При другій свічці душку спускало, При третій свічці тіло вбирали. Ой прийшли за ним святі янгелі, Ой прийшли за ним пятьма возами. На першім возі самі корогви, На другім возі самії книги, На третім возі самії свічі, А на четвертім самі ангелі, А пятим возом все тіло взяли. Як си зближили вони до церкви, Ой сами дзвони та й задзвонили, Самі си двері порозтворєли, Самі си свічі позажигали. Ой ввійшли попи служби служити, Служби служити, опроважєти, Ой тогди зачєв він промовєти До свої жінки, до своїх дітей: Шоб єсте мене не забували, Все в суботоньки ізгадували, Все в суботоньки ізгадували Все в суботоньки і в неділеньки Колачіками, акафистами, Як того нема - кавалком хліба. Я ж за вас буду Бога просити, Шо ви будете многа літ жити. А встаньмо, браття, ми си підведім, Ми си підведім, всі руки складім, Всі руки складім, молитви скажім За цю душечку, що відси пішла, Із сего дому, з сего талану: Шоби та душка із Богом була, В царстві ясному супочивала! Звязок живих із душами умерлих не переривається у цім краї. І про те ще далі поговоримо. А нині Святнії вечір - Христос ся рождає! Славімо єго! У нас дома за тиждень перед Різдвом мама зачинала поратися у хаті: білить, миє пере, порядкує, - всі разом убираємо хату по-святошному, печемо завиваники з маком (лишився тільки спогад про мак!), з горіхами і повидлом, варимо пшеничку і лагодимо решту страв - усіх дванадцять. На Святий вечір і найрідніший прилагодиться до вечері якнайкраще. Покійний тато, бувало, у передріздвяні дні нарубає сухих букових дров, вивезе гній на город, зчеше маржину, почистить у стайні, колешні, поприбирає у коморі, на поду. В церкві також порядкують. Люди ладяться до великого свята Постом, Пилипівкою - не лише тілом, а й душєю єднаються з ним. Не дочекаємося того вечора. Мама миє грибна фасолі, сущениці, сливки, рихтує крупи з олієм і часником на голубці спускає листя з .квашеної капусти. А ми бігаємо довкола - котре вхопить запашний лист з квасної головки, а то вмочить палець у зелений конопляний-гарбузовий олій, що роздається на всю хату і скобоче ніздрі; а тут ще й риба пражиться, замащена у горщику - тато ймив головача метрового, товстого, як теля. Повна хата запахів неймовірних, різдвяних - тато сидить на вищкребаній добіла підлозі (сестра Олюська покійна так уміла хвоєю вимити) - тре у макортику макогоном мак та лукаво роззирається, шукає маминого милого лиця межи діточими: видиш, Од6, єка то тєжка робота чоловіча... Дуже любив маму до самої смерти. А вона помахає на нього пальцем в кукурудзяних крупах з чебриком і олієм: маєш розум говорити пусте при дітях?.. А ми скористаємося з їх перемови та хапаємо котре збілілого в молоко маку, котре гриб або смачне осердя з капусти. - Та наїжся вже, їла би ті онниця! - сердиться врешті мама. - Ліпше би дрівець унесло, а ні крутиться та заважає попід ногами... Того дня ніхто у хаті не те що не їсть, навіть води не пє, не можна курити до самої вечері. Всі постять. Крім маленьких. Але нема права і сваритися,., битися. А ми таки були пустотливі, особливо я і менший брат Коля - невкритні. Через нас грішила мама. А то кажуть, хто цего дня свариться, буде почерез цілий рік заводити сварку. А ще не вільно того дня рубати дров, бо птаха вирубає навесні кукурудзу. На Святий вечір багато є усякого ворожіння. У той день ховають петельки, аби через цілий рік не видіти тогу довгу - гадину. Мама дивиться у хаті, а тато понадвірю, аби нічого ніде не висіло на клинках, на грядах, колах, бо від того сідала би літом птаха на городину. Нарешті під радісні дитячі оклики стіл застелюють отавою, накивають усякого насіння і накривають білим обрусом. На конах стола кладеться по зубцеві часнику від уроків. Треба ще, каже мама, і під стіл накидати отави, а ми вже радо ричемо, як корова, бліємо, як вівця, ржемо, як кінь, аби худоба велася. Десь давно щевиносили усі игли з хати, аби кольки не кололи нікого цілий рік, затикали прядильні дірки у лавицях клоччям або отавою, приповідаючи: Не дирки затикаю, але рти моїм ворогам, щоби їх напасті мене си ни ловили цілий рік!; з цеї причини завізували гудзи на мотузі: Не гузд завєзую, а рот війтови, що мене кривдив; сідаючи до вечері, присідає той мотуз із гудзами - аби усі брехуни, пльоткарки так мовчєли, єк ці гудзи підо мнов. Давно, коли кожен гуцул був озброєний, як убраний, виходив газда у смерку з хати - стріляє з пістоля на знак, щоби сусіди бралися до Тайної вечері. Він бере каганець із ладаном - обходить і обкурює три рази хату від усілякої нечисті задля родини, а також і маржини. Мама накладає аж тепер на стіл дванадцять пісних страв, серед них найголовніша пшениця з маком, медом, тертими горіхами - така смачна (може, смачна, смак, смаком від того, що з маком?), така солоденька, що сама пливе у горло по язику. З неї і починається Тайна вечеря. А є ще гриби з часником в олію, рибка і студенець з голови кліня чи головача, пироги з маком, сливки з фасолею, росівниця - крупи з капустяним розсолом... - мисок і ложок топиться на мякім запашнім отавянім столі. Але ще тато набирає з кожної страви потрохи у корито, солить, мішає з грисом і несе худобі. А ми бігаємо по сусідах та до родичів - розносимо у білих фустинах завязану вечерю за померші душі. Чути, як хтось за плотом каже: Єк тот мак відьма не годна визбирати, так аби не годна пошкодити моїй маржинці, видно, розсіває коло стайні самосівний мак. Хто чується в такій силі, що може відвертати град, бере миску із свяченим, а в другу руку сокиру, виходить надвір і так запрошує до себе на Тайну вечерю: На Свєтвечір родив єм си, на Свєт-вечір хрестив єм сми, Пречиста Діва на золотій крижмі мнє держєла, у змиєвім озері мнє купала! Градівники, мольфарі, чорнокнижники, планетники (оце-то так! а може, інопланетники?), лісні, вовки, медведі, рисі, лиси - прошу вас на вечерю! Так остро кличе три рази, відтак закінчує: Єк ви ни євилиси на су Тайну вечерю, єк Не маєте моци свитиси на Різдво, - так абесте не мали моци ані волі зробити мені зло в моїм хіторі! Єк вас тепер не видко, не чути, так аби вас не було видко-чути цілий рік! Ще кличе бурю: Будь ласкава - виходи до нас на Свєту вечерю. Також три рази. Коли ти тепер не ласкава прийти на Свєту вечерю, на дари Божі, на страви ситі, на велике добро, єк ми тебе просимо, то не приходи до нас літі, єк ми тебе не трібуємо! Тепер у хаті. Викурюють ладаном щезника, що міг десь притаїтися. І особливо улюблений змалку милосердний звичай покликати померші душі. Ґазда має обійти з вечерею три рази за сонцем довкруги хати, кладе миску на стіл і уклякає, а за ним усі, бють поклони, моляться: Просимо щире Бога, аби єго ухвалити, упросити - най і тих душ до вечері припустит, шо ми їх не знаємо, а їх дожидаємо, шо за ні ніхто не знає, шо бутинами побиті, дорогами покалічені, пострачувані, водами потоплені, котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи ніхто не згадає, дорогов ідучи; а вони, бідні душі, у пеклі пробувають і цего Свєтого вечора чекают, шо у нас молитви великі идут, і такі си найдут, шо тоти душі споминут. Господи, заборони хрестєнску худібку і нашу від звіря і від поганої віри на рогах, на водах, на всіх переходах! Дякуємо Богу, що поміг дочекатися Святого вечора та просимо і нарік. Відтак тато дає ту миску з вечерею котромусь із нас, кажучи: Ми усі, з усего щирого серця і з Божої волі, кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо її, аби вони на тім світі так вечеряли, єк ми тут, я даю за тоти померші душі, шо погибли і порятунку не мают; най Бог прийме перед їх душі! Я їх кілько запрошаю і закликаю на цю Божу Тайну вечерю, кілько у цім полотні є дирочок (миску дається на полотні), по тілько аби їх було на кожду дирочку! Уже сіяє з неба перша зірниця - всі сідають за стіл. По вечері не миють, не прибирають зі столу - все через душі, що мають прийти. Мама кладе чогось солодкого на вікна - для ангеликів. Не можна де-небудь сісти, не продувши місця, аби не привалити яку душу, - їх тут багато зібралося на звану вечерю

Ять: Проза, що нагадує мелодію дримби: відбулась презентація книги Марії Влад В рамках обговорення літературних творів, номінованих на Національну премію 2015 року, 17 грудня ц.р. в Українському фонді культури відбулась презентація книги Кедрове Божелісся Марії Влад. Нагадаємо, що це літературно-художнє видання висунуто на здобуття Премії Національною Спілкою письменників України. Відкриваючи презентацію, лауреат Шевченківської премії, головний редактор часопису Голос Просвіти, поетеса Любов Голота розповіла учасникам зібрання про родовід Марії Миколаївни Влад, яка народилася у мальовничому селі Розтоки Косівського району на Прикарпатті. Марія Влад дебютувала у літературі ще 1971 року, коли у світ вийшла її перша поетична збірка Грають у дримби вітри. Серед десяток книжок з ліричними та прозовими творами, написаними письменницею впродовж кількох десятиліть, Любов Голота згадала про один з останніх її романів Святий Йосиф Обручник, за який Марія Влад не так давно була відзначена дипломом всеукраїнського конкурсу Коронація слова. Книга Кедрове Божелісся, що вийшла друком у косівському видавництві Писаний камінь минулого року складається з двох розділів ‑ Стрітеннє та Кедрове Божелісся. У Стрітенні розповідається про особливості гуцульської хати, викладено гуцульську версію космогонічного міфу про створення світу, подаються роздуми про пієтет гуцулів до освіти й науки, про зільництво на околицях Чорногори, про ставлення гуцулів до тварин, про те, як гуцули сприймають час, розглядається гуцульський образ смерті, а також викладено історії про опришків. У другому розділі розповідаються оповідки про бійців УПА, церкву в Криворівні, складні долі гуцульських жінок, про переплетення національних традицій з радянськими та сучасними українськими реаліями. - Хочу відкрити маленьку таємницю про Марію Влад,‑ сказала на завершення свого виступу Любов Голота. – Ця талановита у всіх відношеннях жінка ще й вміє майстерно грати на суто гуцульському музичному інструменті – дримбі. Тому не буде жодного перебільшення, якщо я порівняю самобутній голос Марії Влад у сучасній українській літературі з неповторною мелодією дримби, яка, за давніми переказами, з’явилася у гуцульських Карпатах у сиву давнину. *** Марія Миколаївна Влад (Ганцяк) народилася 25 серпня 1940 року в селі Розтоки, Косівського району, Івано-Франківщини. Заохочувана батьками до науки, вона згодом відчула в собі талан до творчих звершень і уже в 10 років видрукувала свого вірша в місцевій пресі. Письменниця, журналістка, громадська діячка. Авторка трьох прозових книжок, численних ліричних та релігійних збірок. Працювала журналісткою, зокрема в газеті Літературна Україна, і редактором журналу Welcome to Ukraine. На Українському радіо вела культурологічні програми. Член НСПУ з 1972 р. Поезії та статті друкувалися в багатьох країнах світу. 1980-1988 рр. ‑ працювала в газеті Літературна Україна. Працювала в РУСі, була одним із фундаторів створення Жіночої громади РУХу, Спілки солдатських матерів. Учасник багатьох вітчизняних і зарубжних наукових, релігійних, літературних формуів і конфоренцій, автор радіопубліцистичних програм. 2003 року стала лауреатом премії Благовіст за книжку Який цей світ. В 2009 році дипломантка конкурсу Коронація слова за роман Святий Йосиф Обручник. Марію Влад нагороджено офіцерським Хрестом з мечами, орденом княгині Ольги III ступеня та журналістською відзнакою Золоте перо Уроженка Розтоків Марія Влад - повідала переказ про своє село: Одного літа на початку XV століття випали нібито сильні дощі. Та такі, що всі потоки переповнилися водою і почали заливати долину в підніжжі гір. Мешканці змушені були переселитися на деякий час у гори. А коли дощі вщухли, і люди повернулися додому, побачили диво — долина була поділена навпіл невеликою, але бурхливою річкою. Люди спробували йти бродом до своїх помешкань і питали: — Через (ріку) мож? — Мож, мож! — казали першопрохідці на той бік. Так і назвали прозору річку — Черемош. А розточене надвоє річкою село — Розтоками. Галицькі, мої Розтоки, опинилися на лівобережжі, а буковинські — праворуч. Леся Українка, їдучи на початку 1900-х через гору Німчич підводою до водолічниці в полонинській місцині Буркут, зупинилася від казкового краєвиду. Вона описала, що побачила в долині обабіч ріки щось таке дивне, таке срібне, ніби мрія, ніби казка в серпанку яблуневого цвіту, з виринаючими банями церков... Їй відповіли, що це — Розтоки. Але велика українська поетеса вирішила, що це видиво не має назви, воно — неповторне! http://kosivart.if.ua/2014/08/08/4781/ http://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/maria-vlad

Слатин Н.В.: Мольфар — https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B0%D1%80

Слатин Н.В.: Михаил Михайлович Нечай — https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D1%87%D0%B0%D0%B9,_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B8%D0%BB_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 Михаил Михайлович Нечай (укр. Михайло Михайлович Нечай; 24 февраля 1930 — 14 июля 2011, родился в с. Верхний Ясенев, Верховинского района, Ивано-Франковской области, что на Украине) — украинский мольфар и целитель, последний известный мольфар Карпат. Родился в семье рабочих. Окончил полковую школу в Умани, после чего два года прослужил в Советской Аармии (в Армении и Грузии). Проживал в деревне Верхний Ясенев, что в Ивано-Франковской области. Нечай называл себя потомком брацлавского полковника Данилы Нечая. По его словам, уже в восемь лет он чувствовал в себе чудодейственную силу и умел останавливать кровотечения. Стал известным Украине после того, как в 1989 году на первом фестивале «Червона рута» в Черновцах мольфар получил официальное приглашение от власти обеспечивать хорошую погоду на протяжении фестиваля. Кроме того, к Михаилу Нечаю ездил режиссёр Сергей Параджанов перед съёмками своего знаменитого фильма «Тени забытых предков», для того, чтобы целитель рассказал о самобытности Гуцульщины и специфике гуцулов. Актёра Ивана Миколайчука Нечай учил играть на дрымбе. Мольфар являлся руководителем фольклорно-этнографического народного ансамбля, сам изготовлял дрымбы. В марте 2010 года Нечай получил звание «Заслуженный работник культуры Украины», за более чем сорокалетнюю работу руководителем любительского ансамбля «Струни Черемоша». Вечером 14 июля 2011 года 81-летний Михаил Нечай был зарезан во время приёма посетителей в собственном доме. Убийцей оказался 33-летний житель Львова Павел Семёнов, приехавший 13 июля в Верхний Ясенив с целью встретиться с Нечаем и живший в палатке неподалеку от дома Нечая. Мотивом к убийству согласно показаниям задержанного стали религиозные убеждения Нечая, который «не воспринимает и не уважает обряды и нормы традиционного христианского вероисповедания, а исповедует язычество». По словам задержанного он является инвалидом 2-й группы (диагноз — «шизофрения»), а также был судим в 1999 году за убийство женщины и провёл более 10 лет в местах лишения свободы и на принудительном лечении в психиатрических учреждениях закрытого типа. Накануне убийства он и Нечай обсуждали религиозные вопросы. Во время ночной молитвы Павел «получил» разрешение на убийство, которое по его словам означало, что «Бог дал ему разрешение наказать зло». Похороны Нечая прошли согласно закарпатским традициям, с трембитами и ходом. Отпевание покойного проводил православный священник. Громовица Бердник: «Мольфар Нечай никому не передал свой дар. Он сам сказал это в последний день своей земной жизни» — http://fakty.ua/136797-gromovica-berdnik-molfar-nechaj-nikomu-ne-peredal-svoj-dar-on-sam-skazal-eto-v-poslednij-den-svoej-zemnoj-zhizni

Ять: Слатин Н.В. пишет: Мольфар — https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B0%D1%80 Мольфа́р - предп. от древнеарамейского (древне-сирийского) molfireas - молитва о защите

Ять: вблизи Бардиева, в селе Венеция, была записана Никодимом народная песня - Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш, и Ян Благослав поместил ее в Грамматике чешской (Gramatika česká в библ. Teresianum у Відні, написанная в 1571г., а изданная только в 1857г. учеными Игнатием Градилем и Иосифом Иречеком), назвав словенской народной песней: Dunaju, Dunaju, čemu smuten tečeš? Na werši Dunaju try roty tu stojú, Perwša rota Turecká, Druhá rota Tatarská, Treta rota Wołoská, W tureckým rotě šablami šermujú, W tatarským rotě strylkami strýlajú, Wołoským rotě Štefan wyjwoda. W Štefanowy rotě dywoňka płačet, I płačuci powídała: Štefane Štefane, Štefan wyjwoda, albo mě půjmi, albo mě liši, A što mi rečet Štefan wyjwoda? Krásná dywonice, půjmił bych tě dywoňko, Nerownáj mi jes, líšił bych tě, milenka mi jes. Šta mi rekła dywonka: Pusty mne Štefane, Skoču já w Dunaj, w Dunaj hłuboký, Ach kdo mne dopłynet, jeho já budu. Něcto ně dopłynuł krasnu dywoňku. Dopłynuł dywoňku, Štefan wyjwoda, I wzał dywoňku zabił ji u ručku: Dywoňko, dušenko, milenka mi budeš Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш? [—Ой як мні, Дунаю, не смутному течи, Що дно моє точуть студені криниці, А посередині біла рибка мутить,] На версі Дунаю три роти ту стоють: Перша рота турецька, Друга рота татарська, Третя рота волоська. В турецькі ми роті шаблями шермують, В татарські ми роті стрілками стріляють, В волоські ми роті Штефан-воевода, В Штефанові роті [та] дівонька плачеть, [Та дівонька плачеть], плачучи, повідат: —Штефане, Штефане, Штефан-воєвода, Альбо мені пуйми, альбо мене лиши.— А што ми [од]речет Штефан-воєвода? —Красна дівонице, пуйміл би я тебе, [Пуймил би я тебе], неровная ми єс. — Што рекла дівонька? — Пусти мня, Штефане! Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий, Ах, хто мня достанет,[то] єго я буду.— Не хто мя доплинул, красную дівоньку, Доплинул дівоньку Штефан-воєвода. І узял дівоньку за білую руку: —Дівонько-душенько, миленька ми будеш. Дунаю-Дунаю чэму смутэнъ тэчэшъ? - Ой, якъ мни, Дунаю, нэ смутному тэчы, Що дно мое точуть студэни крыныци, А посэрэдыни била рыбка мутыть, На вэрси Дунаю тры роты ту стоють! Пэрша рота турэцька, Друга рота татарська, Трэтя рота волоська. Въ турэцьки мы роти шаблямы шурмують, Въ татарськи мы роти стрилкамы стриляють, Въ волоськи мы роти Стэфанъ-воевода. Въ Стэфанови роти та дивонька плачэть, Та дивонька плачэть, плачучи повидатъ: Стэфанъ, Стэфанъ, Стэфанъ-воевода, Альбо мэнэ пуймы, альбо мэнэ лышы! А што мы одрэчэтъ Стэфанъ-воевода? - Красна дивойныцэ, пуймылъ бы я тэбэ, Пуймылъ бы я тэбэ, нэровная мы есъ, Шо рэкла дивонька? - Пусты мня, Стэфанэ! Скочу я у Дунай, у Дунай глыбокый. Ахъ, хто мня достанэтъ, то его я буду. - Нэ хто мя доплынулъ, красную дивоньку, Доплынулъ дивоньку Стэфанъ-воевода. И узявъ дивоньку за билую ручку: Дивонько, душэнько, мылэнька мы будэшъ Песни Терека и Дона http://sinsam.kirsoft.com.ru/KSNews_409.htm Песни Терека и Дона http://nivjezha.narod.ru Ой на толоце, та на муравце, Ой раненько! Там король Руский коником грае, Коником грае, войско збирае, Турьского царя все визирае: Ой виедь, виедь ты, Турский царю! - Як бы я не знав, войська не збирав - Ой все наш панок коником грае, Та як го узрев, та й мечем извив: Як панок наш тяв, то Турь царя стяв; Ой взяв же его по подле коня, А повез его в Ческу землю, А в Ческой земли короля нема: Ой ты, паночку, господаречку, А в Чешской земли королем будеш - А взяв же его по пужареви: Чорный пужарец ноженьки коле; Ноженьки коле, все подбуджае, Що следы кровця все заливае, А чорный ворон все залетае, А з следов кровцю все выпивае. Ой наш паночку, господаречку! Ой рано, рано, куроньки пели, Ой дай Боже! Ой а ще ранше наш панок устав, Ой устав, устав, три свечи зсукав: При одной свече личенько вмывав, При другой свече шатоньки вберав, При третьей свече коника седлав, Ой седлав, седлав, в поле выежджав, В поле выежджав, з конём розмовлять: Ты коню сивый, будь ми счастливый, Будь ми счастливый на три дорозе, На три дорозе, та у три земли: Одна дорога - та в Волоськую, Друга дорога - та в Немецкую, Трета дорога - та в Турецкую; З Волощины йде - волики веде, З Немеччины йде - грошики несе, З Туреччины йде - коники веде; Ой волики на хлеб робити, А грошиками войську платити, А кониками з войськом ся бити Ой в леску, в леску, в зеленом песку, Ой дай Боже! Стоит ми стоит шовковый намет, На том намете золотый стольчик, На том стольчику гордый пан сидит, В виграны грае, красно спевае: Приходят да нему три панни з Ведня, Помай Бог, май Бог, гордое панея! Хто ж тебе навчив в виграны грати, В виграны грати, красно спевати. Навчила ж мене родная мати В виграны грати, красно спевати, Три разы, разы, в ночи встаючи, А в вине, в меду все купаючи

Ять: Тыхо, тыхо Дунай воду нэсэ А щэ тыхшэ дивка косу чэшэ. Вона чэшэ та й на Дунай нэсэ: Плывы, косо, тыхо за водою Плывы, косо, тыхо за водою А я пиду услид за тобою! Прыплывэмо к зэлэному лугу Скажу тоби всю свою прытугу. - В тэмним лузи явир зэлэнэнькый Пид явором конык воронэнькый. Пид явором конык воронэнькый На коныку козак молодэнькый. Сыдыть соби на скрыпочку грае Струна струни стыха промовляе: Нэма краю тыхому Дунаю Нэма впыну вдовыному сыну. Нэма впыну вдовыному сыну Що звив з ума молоду дивчыну Песни Кубани http://sinsam.kirsoft.com.ru/KSNews_410.htm Песни Кубани http://nivjezha.narod.ru

Ять: В рамках национальной безопасности Г.Б. Зайцев Славянский Букварь. Издревле Русское. Глаголическое. Юсовое письмо. Русь. СПб. 2013 (с) 1999г. Составитель – Казак Богуслав (Волков Геннадий Петрович 1954-2007) (с) 2013г. Комментарий – Зайцев Геннадий Борисович ...Оказалось - автором начертания, составителем, после многолетнего изучения славянской культуры, многочисленных этнографических поездок и встреч с людьми старыми, ведающими, а так же по кропотливому изучению всех доступных печатных материалов, книжных публикаций и статей, посвящённых славянской письменности, Глаголице в частности - является Казак Богуслав - Волков Геннадий Петрович, 1954–2007 ...Понеже оубо мънози начяся чинити повЪсть о извЪствованыхъ въ насъ вещтехъ Ъко же прЪдаша намъ бывъшэ и искони самовидцы и слоугы словесе. Изволiя и мьнЪ рождъшю и спръва по вьсЪхъ въ истину по ряду писати тебЪ. – Зачало Евангелия от Луки *** Вы, волки рыскучiе! Разойдитеся, разбредитеся По глухимъ степямъ, по темнымъ лЪсамъ. А ходите вы повременно, Пейте – Ъшьте повелЪнное Отъ Свята Егорiя Благословенiя Букварь Юсового глаголического письма pdf http://www.studfiles.ru/preview/1744712/ 33Мб

AntaMon: Про Омск, по ссылке - https://youtu.be/B1Q3Ubw6ZFw Уважаемый Анатолий Фёдорович рассказывает о древностях

Светлаока: AntaMon пишет: AntaMon, это ошибка? Сообщение видит только модератор, так нужно?

Ять: Богуслав Воронов. Русские песни Жил один парень. Ему надоело все это, и вздумал он родиться. Начал вращать руками и ногами, пытаясь опереться хоть обо что-то, но все было напрасно, он продолжал висеть в неизвестности. Вдруг его тело содрогнулось и выплеснуло из себя нечто в виде звука. Похоже, это было ругательство. Наверное, парня просто достали. Вот за это он и был выдворен из Рая, за нарушение тишины. С тех пор и повелось у него : как что, так сразу в крик, и нараспев. Этот крик у нас песней зовется, - так ответствовали великие русские народные бурлаки недоумевающему пииту. И так я вышел в народ. Приблизительно таким образом описывал свое рождение мой друг Баюн, раскачиваясь на стуле, пока я тщетно пытался в карандаше запечатлеть ускользающие черты его лица. Он пел только народные песни, говоря: Пою свое, - и придерживался непривычных взглядов. Например, роды он считал первым уроком пения. Заблудившийся в темноте младенец идет на крик - зов матери и, выйдя из утробы, вторит ей, заводя свою песню. Эта песня затем тянется всю жизнь, то стихая, то переходя в сон. Непрерывность жизни порождается волей и движением, саму непрерывность он называл игрой - так в народе называют пение, петь - это играть. Он утверждал, что мы воспринимаем только игру, или вообще ничего. Быструю игру в виде движения, - медленную в виде расположения тел. Ладная игра - это жизнь, разлад - смерть, когда уже не можешь припеться к миру и постепенно теряешь память, забываешься и погружаешься в пучину великого смысла. Тогда твоя песня лишь шумными брызгами дождя или проникновенным звоном росы касается сердец. Баюн также утверждал, что мы, как только начинаем новое дело в своей жизни, рождаемся заново. Выглядит это так: сначала становится скучно, все не складывается, затем слышишь зов - и идешь на него. Этот зов похож на твою будущую песню. Конечно, тут как тут всякие препятствия и помехи и как гребнем вычесывают из тебя прежние имена, имения, и, наконец, криком ура ты радостно приветствуешь свободу, другую даль, длительность, в которой начинается твое дело, твоя песня, твоя игра. Твоя - потому что ты одолел препоны и оставил их рубежом прошлому, памятной межой - платить дань времени. Таких сказок Баюн мог наплести сколько хочешь. Он называл это званым плясом, званкой, или словесным кружевом, славой. Раньше славой называли общение с Богами. Бедой было то, что он следовал за своими узорами, меняясь в выражении, и я своей неискушенной рукой никак не мог ухватить главную особенность его облика. Баюн, расскажи чего-нибудь по-проще, а то никак не выведу мелодию твоего носа, - попросил я его. Не мелодию, а выходку , - поправил он. По - гречески мелодия, а по нашему выходка, только этого уже почти никто не помнит. Только иногда гармониста попросят : А ну - ка, дай проходочку! - а так, все как попугаи ученые : ритм, такт, мелодия. Тогда, скажем, как называется такт? Да откуда мне знать, я ведь не ученый. Ну, может, колено. А когда ты начал учиться пению, то есть игре? Да как только родился. Дело было в донской станице, в праздники, отец поехал туда на роботу после учебы. Мать лежала одна, все ушли гулять. А я, как только появился, сразу горячкой и вспыхнул. Может от праздничного прилива огненной воды, а может от переживаний. Трое суток я лежал помирал, трое суток казаки играли по улицам песни. Вот так они и вытянули мою ниточку жизни, да еще и завили ее игранкой. Мать так и говорила: Это тебя казаки выпели. Ты им должен песней. Потом отец вернулся в родное село, а там и речь, и песни уж Червоной Руси. Бабка была песенницей, да все село славно играло! Бывало, особенно под вечер, со всех сторон льются песни. Сейчас такого и в помине нет, да и городскую - то улицу не перешумишь. Да еще что, как вечер - всяк уплывает в свой телевизор. Чужой голос слушают, а своего стесняются. А ведь в старину и битвы начинались перебранкой, кто кого переругает, да ловчее срежет - не до стеснения. Иногда случалось и так, что супостат отступал в смущении, не найдясь, что ответить. Это означало повиниться, то есть признать себя виновным и замолчать. Издавна известно, что нечистая совесть предателя не смеет говорить и отбывает наказание, приняв обет молчания. Злое сердце лишено голоса и слуха, оно только шипит, да сердится, когда в небесах льется веселье. Добрую душу ведет песня. Даже путь - дорогу спросишь: Как пройти напрямки по степи в такую - то станицу? - ответят: Иди вот так, прямо, через сорок куплетов Камышинки - знаешь такую песню, про Ермака? - повернешь направо, а там уж все прямо. Как доиграешь, так уже будет видать. Всего часа три ходу. Знаешь, так дойдешь, а не знаешь - не казак значит, довезут и сыграют песню, чтоб теперь знал. Человек песней охраняет мир, служит всему живому, уподобляясь душой разным образам: то сокола - в схватке, то соловья - в любви, то волка - в добыче. Родное слово любили и берегли как ратника, чужое - то не очень жаловали. А уж если и залетит какое издалека, то по - своему кувыркнут и пустят чучелой гулять по стране, чтобы все видели чужеземца, да не попадались ему под пяту. Своего умника даруй с плеча мехом, а чужого дурака покрой смехом. Своему дураку болтать не мешай - проспится, а чужого хитреца - голышом на мороз, поститься, - слыхал такое? То - то, нынче уж красно не говорят. Набросок был готов, за окном неспешно осыпались огни ночного города, и Баюн тихонько завел старинную песню, близкую и понятную лишь ему одному, но укачивающую волнующим сном все уходящие вдаль бетонные корабли. И может быть кому - то из времеплавателей повезет и завтра на рассвете он проснется со счастливой улыбкой: Земля! Вот одна из песен Баюна : 1. Как за речкою, да за быстрою Лабой, там ходил, гулял казак молодой. 2. При боку у него шашка острая его, за плечами у него ружье верное его. 3. Он шашечку вынимал, ковыль - травушку жал, ковыль - травушку жал, к своим ранам прикладал. 4. Уж вы раны мои, раны больные, горячи - болящи, моему сердцу пришли. 5. Ты лети, мой конь, на родимый край, ты неси, мой конь, отцу, матери поклон. 6. Отцу, матери поклон и жене молодой, и скажи, мой конь, что женился на другой. 7. Как женила меня пуля быстрая, а докончила меня шашка острая. http://www.pereplet.ru/text/voronov1.html

Ять: Сергей Лесной. Откуда ты, Русь? Основные проблемы истории древней Руси. Виннипег, 1964. Sergey Lesnoy. The origins of the Ancient Russians. Winnipeg. 1964 http://kirsoft.com.ru/mir/KSNews_396.htm В говоре гуцулов на Карпатах, т.е. в области, где наши предки, несомненно, одно время проживали, еще по сей день существует форма - сме или сми - для первого лица настоящего времени и прошедшего, напр.: я ходиу сми - я ходил. Частичка сме - форма от глагола быть. Интересно, что форма эта уцелела лишь в горах, в говоре гуцулов, в предгорьях же, т.е. на Покутьи, ее уже нет. Отметим также, что в гуцульском говоре условное наклонение, как в церковнославянском, так и в старорусском, выражается с помощью остатков, аориста: бым, бысь, бы, бысьмо, бысте. Отсюда: ходиу бы - я бы ходил, як бысте знали - если бы вы знали и т.д. Отмершая частица сложной глагольной формы - стахом или ста - до сих пор уцелела, потерявши смысл, в выражении - мыста -, означающем некоторое превосходство. Сохранились многие, теперь уже укороченные формы слов, напр. братр, встречающиеся у других славян и поныне. Особенно часто отмирали конечные согласные, когда их было две. Напр., вместо могл, принесл, привезл получились современные мог, принес, привез и т.д. Обращают на себя внимание во Влесовой книге не только сокращения, но и частые усечения слов. Некоторые сокращения, по-видимому, имели постоянный характер. Напр., писали бзi вместо бозi, слва соответствует слава и т.д. Усечения выражались в том, что не писали Даждьбог, а - Дажбо. Наподобие того, как наше спаси, Бог превратилось в спасибо. Интересно, что производные формы были также усеченными: Даждьбовi внуцi, а не Даждьбоговi внуцi. Следует еще раз отметить, что если конечная буква слова совпадала с началом последующего, то писалась она один раз, а читалась дважды. Напр., сплошняк арещемусварг расшифровывается а реще (е)му Сварог и т.д. При многократном чтении текстов отмеченные слова, как и некоторые другие, им подобные, вычленяются легко и позволяют разделить сплошняк гораздо быстрее. Подробности будут изложены в дальнейшем. Глава 16. Еще о дощечках Иэенбека http://kirsoft.com.ru/freedom/KSNews_437.htm

Слатин Н.В.: Светлаока пишет: AntaMon, это ошибка? Сообщение видит только модератор, так нужно? Наверно… сейчас птичку уберу.

Ять: Ять undefined: Найбільше свято у гуцулів, та й на цілій Галичині, у Буковині, Закарпаттю випадає у січні. Як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости - настає Новий рік. Цю пору обходять не тільки дома, а й у церкві Не забуваймо, що гуцули святкують дотепер старий Новий рік, що припадає на Василія, 14 січня ...З колядою ходять від Різдва до Василія — до старого Нового року — 14 січня. Отак — поколядували, набулися в гостях, наплясалися (пляшуть босі, аби бджоли роїлися, маржина велася), наданцувалися на колопні, скільки кому хотілося. І вже по Різдву. Але час іде, він ніколи не стає, не ділиться, то люди його ділять та переділюють по-новому. Від Різдва до Видорщів не можна нічого їсти на подвір’ю, бо - усяка галиця витак їст і воюєт городину. І взагалі не їсться понадвір’ю першого тижня по Різдвяних святах, бо - звірак ручіт між маржинов і б’єт маржину та їст її полонинами. Від Різдва рахують тижні у року і кажуть, у котрім тижні що припадає. Стрічаються зима з літом. Дев’ятого тижня — Обрітеніє, гуцули кажуть - се свєто, коли птаха обертається із теплих країв — обрітає свій рідних край, зачинаєт паруватиси; та й погода літа обрітаєтси подлудь зимної -. Десятого тижня — Одокія; можна сіяти розсаду. Одинадцятого — Сорок святих. Дванадцятого — Теплого Олекси. Тринадцятого — Благовіщення. Чотирнадцятий і п’ятнадцятий тижні порожні, здавна зауважили: в цей час недобре нічого сіяти, ні садити у землю, бо нічого не вродиться. Наші предки казали: чотирнадцятого тижня від Різдва — варка (небезпечна) весна; шістнадцятого тижня уже бізівна (годна, певна) весна; сімнадцятого — мірна весна; вісімнадцятого — пізна весна; дев’ятнадцятого тижня — ізкінчена весна. На Василія - старий Новий рік (але ще старіший був таки на Різдво) — їдять скоромну вечерю з м’ясом, маслом, яйцями. Того вечора ходять маланки. Діти мають з них велику радість і страх одночасно. Бо люди в масках бігають за дітьми — добре, як то лиш коза, а не чорт. По вечері дівки годують котів пирогами (варениками). Котрий пиріг кіт лиш потягне — то дівка зведеться; котрий пиріг кіт лиш попахає — ту дівку мут сватати, але весіллє розіб’єтци; а котрий пиріг кіт із’їсть — ту дівку віддадуть заміж. Перед печі, коло опецка, палять скіпкою кужелі на то, аби знати — любляться чи ні чоловік із жінкою, леґінь із дівкою, любас із любаскою. По кужелеві, котрий горить, видко, хто кого дужче любить, хто за ким більше угонєєт. Одна бабка з Хороцева і таке уповіла: На Василєний Свєтий вечір дуже добре годуют маржину, бо то Свєтий вечір худобинки. Вопівночи того вечора маржина говорит між собов так, єк люди, і розказуєт, ци ґазди її добре ци зле держут. Ту бесіду між маржннов можна чюти, але шо з того, коли хто її чує, то не смієт другому розказати. Хто би розказав другому ту бесіду, шо говорила маржина, відразу умер би -. Бачите, декотрі вірять, що на Василія, на Новий рік по опівночі - отворєєтци небо. Хто би уздріу, єк отворєєтци небо і знау у трьох словах запросити, що хочєт — то би мау. Був би дуже щєсливий чоловік. Досвіта на Василія ідуть сокотити гроші, аби видіти, де горять опришківські скарби, закопані в землі. Багато ворожок-вірувань з цим святом зв’язані Марія Влад. Стрітеннє. Книжка гуцульських звичаїв і вірувань. 1992 http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_37.htm http://romanbook.ru/book/download/4043666/ Чий же то плужок найраньше выйшов? Ой, дай Боже! Васильив плужок найранше выйшов, Сам милый Господь волики гонить, Пречиста Дева естоньки носит, А святый Петро за плугом ходит, Естоньки носит, все Бога просит: Ой роди, Боже, жито, пшеницю, Жито, пшеницю, всяку пашницю! - Буде пшеничка Богу на хвалу, Богу на хвалу, людём на дару, Будут женчики все молодчики, Будут волоньки як повозоньки, Будут кононьки, яко звездоньки, Будут снопоньки, як дробен дожджик, Будут возити, в стоги стожити, А в ширь ширити, а в вись висити; А на вершечку сив сокол сидит, Сив сокол сидит, в море ся дивит В море ся дивит, рыбоньку ловит, Рыбоньку ловит господареви, Господареви на вечероньку, Господареви й господиноньце, Господиноньце й всей челядонце Господареньку, господиноньку, Гой, дай, Боже! Господиноньку, на имья Василю! Покажи личко та в оконечко, А з оконечка на подворечко; В тебе на дворе радость Божая: Все ж ти ся коровки та потелили, А все ж бычечки половенькии, Половенькии, жовторогии. Господаренку, и проч. Все ж ти ся клячки пожеребыли, А все коники вороненькии, Вороненькии, белокопыти, Белокопыти, золотогриви. Господаренку, и проч. Все ж ти сь овечки та покотили, Та покотили, поблизничили, А все баранци лаистенькии, Лаистенькии, круторогии. Господаренку, и проч. Все ж ти ся бчолки та пороили, Та пороили, попароили. А в нашего господаренька, Бог ему дав! Господаренка, на имья Василья, Та не завидуйте, милии братья, По двору ему калиновы мосты: Мостами ходит сам Божий Господь: В правой рученце свеченьку носит, Токмить волики на три плуженьки, А на рок буде чом на чотыре. А в нашего господаренька, и пр. Токмить коровы на три оборы, А яловничок чом на чотыре. А в нашего господаренька, и пр. Токмить коники на три стаенки, А жеребчики чом на чотыре. А в нашего господаренька, и пр. Токмить овечки та на три струнки, А ярчатоньки чом на чотыре. А в нашего господаренька, и пр. Токмить пчолоньки та в три рядоньки, А пароики чом у чотыре Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я.Ф. Головацким (три части в четырёх томах). Издание Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете, 1878г. http://www.mirknig.com/2011/10/24/narodnyya-p1123sni-galickoy-i-ugorskoy-rusi-iii-chasti-v-iv-tomah.html http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=2185203 65 Мб http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_243.htm

Слатин Н.В.: AntaMon пишет: Про Омск, по ссылке - https://youtu.be/B1Q3Ubw6ZFw Уважаемый Анатолий Фёдорович рассказывает о древностях Посмотрел. Спасибо!

Светлаока: Ять пишет: Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я.Ф. Головацким (три части в четырёх томах). Издание Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете, 1878г. 17 А на ных луках, на ных широких Ялилуй, гей, ялилуй, Господи, Боже, помилуй! Ген там Волоси церьков мурууть, Ой коло споду каменичейком, А в середине деревечейком, А к вершечькови среблом, золотом: Видели ми то папские слузы, Скоро ввидели, пану повели: Идьте же вы, идьте, Волохов возьмете, Волохов возьмете, в темницю всадете, В темницю всадете, сребло заберете, Сребло, золото пану на славу! Как бы эту песню перевести? Затруднение в строке "ген там Волоси церьков мурууть" = ген (?) там волхвы церковь муруют (?) Из кантычки (?) очевидна борьба древней веры (с волхвами во главе) с новой христианской - волхвов велят бросить в темницу.

Ять: Светлаока пишет: Ять пишет:  цитата: Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я.Ф. Головацким (три части в четырёх томах). Издание Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете, 1878г.  цитата: 17 А на ных луках, на ных широких Ялилуй, гей, ялилуй, Господи, Боже, помилуй! Ген там Волоси церьков мурууть, Ой коло споду каменичейком, А в середине деревечейком, А к вершечькови среблом, золотом: Видели ми то папские слузы, Скоро ввидели, пану повели: Идьте же вы, идьте, Волохов возьмете, Волохов возьмете, в темницю всадете, В темницю всадете, сребло заберете, Сребло, золото пану на славу! Как бы эту песню перевести? Затруднение в строке "ген там Волоси церьков мурууть" = ген (?) там волхвы церковь муруют (?) Из кантычки (?) очевидна борьба древней веры (с волхвами во главе) с новой христианской - волхвов велят бросить в темницу. Здесь Волохи (Волошины), а не Волхвы. Перевод: там Волохи церковь строят (муруют) Ой рано, рано, куроньки пели, Ой дай Боже! Ой а ще ранше наш панок устав, Ой устав, устав, три свечи зсукав: При одной свече личенько вмывав, При другой свече шатоньки вберав, При третьей свече коника седлав, Ой седлав, седлав, в поле выежджав, В поле выежджав, з конём розмовлять: Ты коню сивый, будь ми счастливый, Будь ми счастливый на три дорозе, На три дорозе, та у три земли: Одна дорога - та в Волоськую, Друга дорога - та в Немецкую, Трета дорога - та в Турецкую; З Волощины йде - волики веде, З Немеччины йде - грошики несе, З Туреччины йде - коники веде; Ой волики на хлеб робити, А грошиками войську платити, А кониками з войськом ся бити

Светлаока: Ять пишет: Здесь Волохи (Волошины), а не Волхвы. Т.е. итальянцы? (Влохи на польском яз.), фрязи на русском (?). Зачем их потом в темницу бросать? Перевод: там Волохи церковь строят (муруют) Синоним: замуровывать (?) Синоним: le mura (ле мура, множ.ч., итал.) - стены. З Волощины йде - волики веде, Ой волики на хлеб робити, Волики?

Светлаока: Ять пишет: Ой дай Боже! По моей мысли этот древний припев звучал много ранее так: Гой/гей, Даждьбоже! Даждьбог постепенно истаял и превратился банально в просьбу "дай, боже!"..., а просили ли раньше, или славили Богов наши пращуры?

Ять: Светлаока пишет: Т.е. итальянцы? (Влохи на польском яз.), фрязи на русском (?). Волохи совсем немножко римляне. Формировались, начиная с захвата Траяном Дакии. До прихода венгров (898г.) в сельском населении оставалось еще много дакской благородной крови. Известно (по БИ), что еще в 843г. старшая дочь Дира Анастасия вышла замуж за князя волошанского Велемира, и была пышная свадьба в Киеве и Полуянах. Венгры во множестве истребили тех волохов, как впрочем и тех фракийцев (фрязей из ВК). Даки сеяли пшеницу И возили в град-столицу... А землю пахали на воликах Ой волики на хлеб робити

Светлаока: Ять, благодарствую за заботу, а всё же "ген" в начале строки - что это? как понукание к действию (гей!)? Ять пишет: Перевод: там Волохи церковь строят (муруют) Ген там Волоси церьков мурууть,

Ять: Третій Святий вечір припадає на Водохрестя - 18 січня. Він також сухий - усі говіють, постять, аж доки не винесуть водицю із церкви. Цілий день божкують і лагодяться до вечері, як на перший Святвечір, лиш уже із вечерею не ждуть сходу вечірньої зірниці, а їдять, коли напються свяченої води. Зрання кожна ґаздиня робить із воску маленькі хрестики, несуть їх у коновочці з водицею святити - від церкви кожен спішить до хати. По восковому хрестику ґаздиня наліплює на всіх стінах хати, на усіх одвірках, на входах до хліву, колешень, стаєнь. Так само баранам, коровам, бикам - до рогів. На ці хрестики не маєт моци і путері ударити ні відьма, ні упир, ані єка инчя нечіста сила. 19 січня маємо Відорші - Ардань (у Розтоках кажуть Йордан). Це свято обходять дуже гонорово, а найкраще виглядає, як ідуть святити воду на Ардан. Дівки, легші убираються якнайгонорніше, бо то уже мясниці - пора сватань. Не пусто співають у нас: Наша каша, добрий борщ. Дівки файні до Видорщ. А як минут Видорші, Дівки стануть як турші. Турш - то таке ніяке дерево, що не росте ні уверх, ні вшир. Туршами також називають запаршивілих телят, що не правляться, лиш кучерявіють. Тоти дівки й удовиці, що хочуть у цім році віддатися (ясно, що вийти заміж), стараються зловитися попові за рясу або бодай ущипнути за що-небудь, як переступає поріг із церкви на Ардан. Котра то зробить, кажуть, що точно в цім році віддасться. І та дівка, що несе Матір Божу на Ардан, також має завитися у цім році. Усі ґазди, що мають пасіку (а карпатські меди, відколи гори, славляться), ідуть на Ардан із засвіченими трійцями. Піп гасить трійці у Ардані (в ріці) - це на рої, парої, на меди. На Ардані, бувало, - казали старі гуцули, - грішко вигеукували стрільці из пістолєт, що аж дим из пороху укривау Ардан. На Відорші по днині, яка запогідна, ворожили старі люди політе на пасіку і урожу на ціле літо. По Ардані не вільно прати чотирнадцять днів, бо в усіх ріках, потоках і головицях вода свячена! Того свята на Ардані умиваються водою, аби змити із себе усєкі услауди. Набирають води у судиння до хати на цілий рік Марія Влад. Стрітеннє. Книжка гуцульських звичаїв і вірувань. 1992 http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_37.htm http://romanbook.ru/book/download/4043666/ Ой, помагай Бог, пан господарю! До тебе! Вот тебе кличе на порадочку До себе! Идут до тебе любыи гости, Любыи гости, все коляднички, Все коляднички, все молодчики. Вечёр добрый, пан господарю! Чи е ты дома? Чи нема? Дай ся чути! Чи позволите колядовати, Колядовати, дом звеселити? - Хозяин отзывается: Колядуйте! Просимо! После того вайда становится в средине пред передними окнами, за ним все колядники полукругом и, обнимаясь руками, поют, слегка покачиваясь по сторонам, прежде хозяину дома, потом хозяйке, детям (если есть), т.е., парням и мальчикам, наконец девушкам, взросдым и малым, даже грудным младенцам, называя всякое лицо по имени, с припевом к каждому стиху I. Колядки хозяевам 1 Ой изышлися три товарищи, Славен еси! славен еси, Наш милый Боже на небеси! (припев повторяется за каждым стихом) Един товариш бел месяченько, Другий товариш ясне соненько, Третий товариш та дробен дождик. Месяц же каже: Нема над мене: Як же я зойду ввечер под повни, Освечу жь бо я горы й долины, Горы й долины, поля, дубровы, Поля, дубровы, церкви, костёлы. А сонце каже: Нема над мене: Як же я зойду в неделю рано, Обогрею жь я горы й долины, Горы й долины, поля, дубровы, Поля, дубровы, церкви, костёлы. А дождик каже: Нема над мене: Як же я поду три разы в Маю, Розвеселю жь я горы й долины, Горы й долины, поля, дубровы, Жита, пшеници, всяки пашници 2 Ой у нашего господарентя, Бог ему дав! Не завудуйте, милые братья, Бог ему дав! Господарентя, на имя Ивана, Подворёнко му красно вметено, На том подворёнькю светлонька стоит, А в той светлонце тисовы столы, А по тых столах тонки убрусы, А на тых убрусах все колачеве, Все колачеве, житны, пшеничны, Коло колачёв жовтыи чаши, Жовтыи чаши с зеленым вином, С зеленым вином, с солодким медом, С солодким медом, с вареным пивом; За столом сидят три товариши: Перший товариш ясен месячик, Другий товариш светлое сонце, Третий товариш сам Бог небесный. Перед ними стоит господаречко, Господаречко, на имя Иванко; Ой стоит, стоит, шапочку держит, Шапочку держит, низко ся кланя'т: Ой я вас прошу, три товариши, Ой я вас прошу, на що ми Бог дав, Ой я вас прошу, ежьте, та пийте! - Выхвалюеся перший товариш, Перший товариш, ясный месячик: Як же я зойду з вечера поздно, Ой я освечу горы, долины, Горы, долины, господарентя. Выхвалюеся другий товариш, Другий товариш, светлое сонце: Як же я зойду в неделю рано, Я обогрею горы, долины, Горы, долины, темны лесове, Темны лесове, чистое поле, Чистое поле господарентя. Третий товариш, сам Бог небесный: Як же я спущу дробного дожджу, Зрадуе ми ся весь мирный светок, Весь мирный светок, жито, пшениця, Жито, пшениця, всяка севбиця, Всяка севбиця господарентя 27 Ой в чистом поле близко дороге, Ой дай, Боже! Стоит ми, стоит, церковця нова, Церковця нова, побудована, Побудована с трёма вершечки, С трёма вершечки, с двома оконцы; На тых вершечках три голубоньки; По под церковцю лежит стежечка; Надошли жь нею два мысливчики, Та й высмотрели три голубчики, Та й взяли они, гей, померяти, А голубчики те ним промовляют: Меряй, померяй, а в нас не стреляй! Ой бо жь мы не е три голубоньки, Але жь бо мы е три Ангелоньки, Три Ангелоньки з небес зосланы. Чому жь так не е, як було давно, Як було давно, а в преждевеку: А в преждевеку, з перводеянья? Святам Николам пива не варят, Святам Рождествам службы не служат, Святам Водорщам свечи не сучат; Бо уже давно, як правды нема, Уже ся Царя повоёвали, Бо Царь на Царя войско сбирае, А брат на брата мечем рубае, Сестра сестрици чары готуе, Ой бо сын вотця до права тягае, Донька на матерь гнев поднимае, Ой бо кум кума зводит з розума, Сусед суседа збавляе xлеба II Колядки хозяйкам 4 Ой при кирници, та при студници, Ой дай, Боже! Ой там, черцеве воду святили, Воду святили, благословили, Та загубили золотый хрестик Ой була жь туды гладка стеженька, Ой ишла жь нею та газдиненька. Та газдиненька, на имя Mapия, Ой найшла жь она золотый хрестик. Та зостречае два, три, черцеве: Бог помогай, Бог помогай, та газдиненько, Та газдиненько, на имя Mapие! — Богдай здоровы два, три, черцеве! — Будем пытати а зведовати, Ой ци не знайшла золотый хрестик? — Ой хоть ем найшла, хоть ем не найшла, Що жь мене буде за переемец? — Будем за тебе Бога просити, Бога просити, службы служити. Не он за тебе, за господаря, За господаря, та й за деточки, Та й за деточки, за соседочки Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я.Ф. Головацким (три части в четырёх томах). Издание Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете, 1878г. http://www.mirknig.com/2011/10/24/narodnyya-p1123sni-galickoy-i-ugorskoy-rusi-iii-chasti-v-iv-tomah.html http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=2185203 65 Мб http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_243.htm

Ять: 7 Коли не была з нещада света, Подуй же, подуй, Господи, Из святым духом по земли! Тогды не было неба, ни земли, Ано лем было синое море, В середь моря зеленый явор, На яворойку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як свет сновати: Та спустимеся на дно до моря, Та достанеме дробного песку, Дробный песочек посееме мы, Та нам ся стане чорна землиця; Та достанеме золотый камень, Золотый камень посееме мы, Та нам ся стане ясне небойко, Ясне небойко, светле сонейко, Светле сонейко, ясен месячик, Ясен месячик, ясна зорниця, Ясна зорниця, дробны звездойки Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я.Ф. Головацким (три части в четырёх томах). Издание Императорского Общества Истории и Древностей Российских при Московском Университете, 1878г. http://www.mirknig.com/2011/10/24/narodnyya-p1123sni-galickoy-i-ugorskoy-rusi-iii-chasti-v-iv-tomah.html http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=2185203 65 Мб http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_243.htm ...А вот предание заонежан: По досюльскому окиян-морю плавало два гоголя, первый бел гоголь, а другой черен гоголь. И тыми двумя гоголями плавали сам Господь вседержитель и сатана. По божию повелению, по Богородициному благословению, сатана выздынул со дня синего моря горсть земли. Из тоя горсти Господь сотворил ровные места и путистые поля, а сатана понаделал непроходимых пропастей, щильев и высоких гор. И ударил Господь молот ком и создал свое воинство, и пошла между ними великая война. Поначалу одолевала было рать сатаны, но под конец взяла верх сила небесная. И сверзил Михайла-архангел с небеси сатанино воинство, и попадало оно на землю в разные места, отчего и появились водяные, леший и домовые Глава III. Сюжет о творении мира двумя голубями в Галицкой колядке и дуалистические легенды о миротворении ...Колядка о творении мира при помощи ныряния записывалась лишь в Прикарпатье, в Галиции, причем, ограниченность ее распространения отмечалось исследователями особо. В научной литературе она известна в небольшом количестве списков - семи, первые из которых были опубликованы в начале 40-х г. ХIХ в. примерно в то же время, когда появились первые публикации легенд. Выделяются две версии колядки. Первая начинается словами - Колись то було з початку свЪта...и рассказывает о творении мира двумя голубями. Она сообщает, что, когда не было ни неба ни земли, было только синее море, а посередине его два дуба - два дубойки, на которые - сЪли-упали два голубойци - и стали - раду радити, раду радити и гуркотати: Як мы маемо свЪт основати?. Они решают опуститься на дно моря, и вынести - дрибного писку - и -синёго каменьце: Дрибный писочок посЪеме мы, Синiй каминець подунеме мы. З дрибного писку - чорна землиця, Студена водиця, зелена травиця; З синёго каминьця - синьее небо, Синьее небо, свЪтле сонейко, СвЪтле сонейко, ясен мЪсячок, Ясен мЪсячок и всЪ звЪздойки. Эта версия колядки представлена опубликованным в 1843г. Н.И. Костомаровым и процитированным выше вариантом4 из числа сообщенных ему И.И. Срезневским колядок, собранных в Галиции Берецким 5; позднее этот вариант колядки был перепечатан в сборнике духовных стихов В. Варенцова (1860) и в разное время приводился в работах Ф.И. Буслаева (1861), А.П. Щапова (1863), А.Н. Афанасьева (1868), А.А. Потебни (1887), А.Н. Веселовского (1889) и Н.И. Коробки (1910).6 Еще один записанный в Галиции вариант космогонической колядки первой версии опубликовал в переводе на чешский язык К.Я. Эрбен7 со ссылкой на рукопись сборника Я.Ф. Головацкого (ze sbнrky Iak. Holovackйho v rkp.). Этот текст также рассказывает о двух голубях на двух дубочках, но любопытно, что достают они со дна моря не синий камень, а золотые камешки; в других своих подробностях вариант соответствует первой версии. Согласно другой версии колядки, посередине моря стояли не два дуба, а один зеленый явор, на котором сидели не два, а три голубя и со дна синего моря они достают не синий, а золотой камень. Эта версия представлена в двух очень близких списках: один - (Koly ne buіo naczalo swita...) из собрания И. Вагилевича с Червоной Руси, с Днестра - впервые был опубликован П.Й. Шафариком в 1842г., затем А. Новосельским (1854), перепечатан О. Кольбергом (1882), был известен Н.Ф. Сумцову, цитируется М.С. Драгомановым; 8 другая запись -(Коли не было з нещада света...) из Сяноцкого округа, Западная Галиция - была опубликована Я.Ф. Головацким в 1864г., разночтения по ней указывает А.Н. Афанасьев (1868), текст приводится Н.Ф. Сумцовым (1887), А.А. Потебней (1887) и А.Н. Веселовским (1889), упоминается Н.И. Коробкой (1910).9 Заметим, что в публикациях обеих версий колядок в отечественных изданиях после первой строки следует припев: Подуй же, подуй, Господи, с з Духом Святым!, варианты, представленные в западнославянских источниках припева не содержат. Любопытно также, что текст колядки второй версии, опубликованный П.Й. Шафариком со ссылкой на собрание И. Вагилевича, отличается по первой строке от приведенного А. Новосельским также со ссылкой на Вагилевича, и соответствует тексту у Я. Головацкого: Koly nebulo z nechada svita, сохраняя некоторые отличия от него в словоформах. Все названные варианты содержат одну временную форму сюжета - творцами мира здесь являются птицы, которые поднимают со дна моря песок и камень - синий или золотой В.С. Кузнецова. Дуалистические легенды о сотворении мира в восточнославянской фольклорной традиции. Новосибирск, 1997. с.3-136 http://www.ruthenia.ru/folklore/kuznetsovacont.htm Ненецкий миф Ни неба, ни земли не было, была только одна вода. Жили на воде только один горностай и одна гагара. Горностай сказал: Что будем делать? Если так все время будет вода, ничего же не будет. Надо подумать. На это гагара ответила: Я нырну вниз и через семь недель вернусь обратно. Нырнула и через семь недель вынесла во рту один камешек и одну крупицу земли. [Иногда гагару за землей посылает Нум.] Горностай сказал гагаре: Спи, не смотри сюда. Гагара заснула и затем, когда через некоторое время проснулась, увидела, что воды нет, появилась земля, не ней выросли горы и появились духи — хозяева неба и земли [Нум и Нга]. Хозяин неба думает: Вот земля-то есть, а людей нет, что мы будем делать? На это хозяин земли говорит: Я сотворю человека,— и вылепил из глины изображения мужчины и женщины. Подумал: Как я стану делать душу? Хозяин неба на это сказал: Я сделаю,— и вдул в глиняные изображения душу, и они ожили. Так появились люди. (Л.В Хомич. Представления ненцев о природе и человеке. Природа и человек в религиозных представлениях народов Сибири и Севера. Л., 1976. с.17—18) Космогонические мифы индоевропейцев и других народов (с.417) - Голубиная книга. Славянская космогония. Сост, пер. и ком. Д.М. Дудко. М,: ЭКСМО-Пресс, 2008. 432с. Антология мудрости http://ua.bookfi.net/g/Дудко%20H.A. http://kirsoft.com.ru/skb13/KSNews_82.htm



полная версия страницы